24-річний мешканець Лісового розповів, як двічі відслужив в армії

12 Жовтня 2017, 18:00
2494

Двадцятичотирирічному жителю село Лісове Вадиму Близнюку на все життя запам’ятаються дороги війни на Сході України.

Строкову службу Вадим Близнюк проходив у Державній спеціальній службі транспорту Міністерства інфраструктури України, де здобув військову спеціальність сапера. Тож це і стало причиною того, що йому через рік знову довелося одягнути військову форму, – йдеться на сайті газети «Нова доба».

– Із військкомату подзвонили до матері і сказали, аби приїхав у Маневичі, оскільки саперів, яких у районі налічувалося лише п’ятеро, збирали на перепідготовку на 14 днів, – розповідає Вадим. – Тож 10 квітня 2014 року з військкомату нас повезли у 51-шу ОМБ м. Володимир-Волинський.

Через кілька днів мобілізовані відбули на рівненський полігон. 

– Після армії я, так би мовити, був сапером-теоретиком, бо практичних навичок з мінування та знешкодження вибухових пристроїв не мав, зізнається чоловік. - На рівненському ж полігоні приділялася увага здебільшого охороні території та блокпостів. А вже згодом, коли передислокувалися на миколаївський полігон «Широкий Лан», було вже більше стрільби та саперної справи.

В середині червня 2014 року підрозділ, де перебував Вадим Близнюк, вирушив у с. Дачне Дніпропетровської області (межує із Донецькою областю), де базувався штаб бригади.

Блокпост, на охороні якого був задіяний Вадим, знаходився найближче до Донецької області, і навіть мобільний телефон, тариф якого відображав Дніпропетровську область як домашній регіон, за кілька метрів від блокпоста показував вже Донецьку область.

– Кожну другу добу ми стояли на блокпосту, а наступну їздили в групі супроводу, куди входило декілька саперів. Доставляли у зону АТО людей, техніку, боєприпаси, харчі тощо. Бувало, переміщалися до самої лінії розмежування. Нерідко потрапляли під обстріли, частіше із мінометів та «градів».

Молодий чоловік чесно зізнався, що в перші дні під час виконання бойових завдань було трошки лячно, але швидко адаптувався до нових умов. Проте найперші гіркі враження під час мобілізації були ще на рівненському полігоні, коли туди привезли тіла п’ятнадцятьох загиблих під Волновахою, звідки їх вже  могли забирати рідні додому.

У зв’язку із розформуванням 51 ОМБ через два місяці підрозділ прибув до Володимира-Волинського. На початку вересня Вадим поїхав у відпустку. Повертався на службу вже у інженерно-саперний взвод 24-ої ОМБ, куди був переведений разом із товаришем по службі.

Після місячної перепідготовки на Яворівському полігоні взимку 2015 року сапер потрапив у с. Новотошківське Луганської області, де дислокувалася база 4-ого батальйону 24-ої бригади. Інженерно-саперний взвод виконував завдання із мінування територій ймовірного находження сепаратистів, переміщаючись на ГАЗ-66. Загалом засобів для мінування вистачало власних, проте інколи були і трофейні.

– Якщо в Донецькій області проживали у бліндажах і доводилося приймати холодний літній душ, то тут вже розміщалися в приміщеннях швейної фабрики, де навіть була гаряча вода, – пригадує колишній військовий. – Ввечері, коли приїжджали із завдань, могли трохи посміятися між собою, пожартувати, бо від того, що ти постійно думатимеш, що тебе щохвилини можуть вбити, нічого хорошого не було б. Харчувала польова кухня, але іноді варили й самі. Спиртного не вживали, бо підібралися противники алкоголю. Та й вживати спиртне саперам взагалі протипоказано задля власної безпеки. Місцеві до нас ставилися по-різному: одні доволі вороже, інші дружелюбно.

На щастя, ніхто на очах у Вадима не загинув, і всі сім чоловік взводу залишились живими та неушкодженими. Щоправда, у день, коли мав їхати додому, в кінці березня 2015 року, їхня група поїхала мінували посадку біля одного із блокпостів. У цей час з іншої сторони посадки за метрів 200 під’їхали сепаратисти і почали обстрілювати цей блокпост. Хлопці хотіли піти обстріляти їх, але командир не дозволив.

Під час мобілізації Вадим сам телефонував своїм батькам – Юрію Івановичу та Аллі Дмитрівні, які  з нетерпінням чекали бодай якусь звістку від сина та на його повернення. При можливості дзвонив щодня, проте був момент, коли вибух пошкодив вишку мобільного в’язку – тоді не говорив із рідними декілька тижнів.

Повернувся додому Вадим в перших числах квітня 2015 року і відразу став на облік у Маневицький центр зайнятості. І хоча після школи вивчився у Сарненському коледжі на вчителя фізичної культури, згодом влаштувався у ДП «Поліське ЛГ» лісорубом, де працює і досі. Зарплата влаштовує –  не потрібно їхати на заробітки за кордон. Проживає разом із батьками.

Минулого року до Дня захисника Вітчизни у військкоматі чоловіку вручили медаль «Учасник АТО». Запрошують у місцеву школу, аби розповів про пройдені дороги війни. Та головне, що Вадим не шкодує про те, що пішов на війну, адже упевнений, що кожен справжній чоловік повинен захищати свою землю від ворогів.

Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024