Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Старий Чорторийськ: після слів лікарки у жінки стався психічний зрив

20:00 03.11.2017

Весела, непосидюча Іринка – справжня радість і втіха для домашніх. Її люблять усі: бабуся, тато й старші братики. Лише мати не обігріває дівчинку своїм теплом. Через важку недугу вона вже кілька років перебуває на лікуванні в обласній психіатричній лікарні. На долю Петра Брика із села Старий Чорторийськ Маневицького району випав важкий хрест – жити надією, що колись його 30-річна дружина таки видужає.

Про це пише «Вісник».

Їхали в лікарню з однією бідою, а повернулися з іншою

Петро з Людою зналися з дитинства, бо ж виросли в одному селі. Доля поєднала їхні серця, незважаючи на восьмирічну різницю у віці. Правда, молодий чоловік не одразу покликав Люду за офіційну дружину. Їхньому сину Олександру був майже рік, коли вони таки розписалися в сільській раді. Прийшла Люда в невістки. Свекруха прийняла її як рідну дитину. Разом їсти готували, город пололи, господарку гляділи. Не гірше, як у людей, було. Коли народився другий синочок, щаслива бабуся помагала молодій мамі, бо ж нелегко їй було з усім справлятись. І Петро такий добрий, турботливий, що гріх нарікати. Вдень то майструє, то оре на полі, то односельцям помагає, а ввечері дітей бавить. Чотири роки прожило подружжя, коли несподівана біда постукала в їхні двері. Ніхто й подумати не міг, що поява на світ маленької донечки стане важким випробуванням для матері.

– Жінка народжувала в Маневицькій районній лікарні, – розповідає Петро. – Привезли додому. Все добре. Три місяці вже мала дитинка, як ми помітили, що в малої велике почервоніння від ніжок до середини живота полізло. Перелякались, я найняв машину, і помчали в район. Там до нас прийшла якась старша докторка й навіть не подивилася толком на той животик, а почала до жінки кричати: «Що ти за мати? Дивись, яка в твоєї дитини голівка велика! Я такої, скільки роблю, не бачила». Налякала нас, що то може бути серйозна хвороба.

Додому повернулися батьки самі не свої. Петро вже й не пригадає, чи призначали їм якісь таблетки, бо вилізла інша біда.

– Син увесь час надворі, а я більше в хаті коло дітей сиділа, – приєднується до розмови 77-річна бабуся Оксана. – А Люда бере платтячка і каже: «Ось сюда голова не пролізе. Завелика». Й крутить ту малу в різні боки, що мало голову не відірве. «Заспокойся, – прошу. – Нормальна в неї голівка». А та все приглядається. І з кожним днем усе гірше й гірше стає. А одного разу гукає переляканий старший внучок: «Бабо, бабо, мама дівчинку душить!» Я кинулася в кімнату, а дитина вже синя, піна з рота пішла. В мене аж волосся на голові заворушилося. Перелякалася, трясу те дитя. Допоміг Бог – стало дихати. А мати сидить спокійно на ліжку й просить: «Давайте я їй цицьку дам». Викликали ми місцевих дохторів. Ті сказали, що вчасно я спасла внучку, а про Люду розповіли, що буває якась післяпологова депресія, таке помутніння розуму, що треба постійно за нею наглядати, а лучче завезти в Ліпіни в психлікарню.

Виняньчив донечку з трьох місяців

Фахівці Волинської обласної психлікарні, яка розташована у селі Липини біля Луцька, одразу зрозуміли, що вдома жінку залишати небезпечно, і поклали її в стаціонарне відділення для тривалого лікування. А Петро повернувся у село, де на нього чекали старенька хвора матір і трійко малих діток. Найменша Іринка мала всього три місяці.

– З памперсами та повзунами легко справлявся. Найстрашнішим було готування суміші та годування малої серед ночі, – голос у чоловіка тремтить, коли згадує цей непростий період. – Не повірите, але я майже рік толком не спав, бо все ходив біля Іри.

Хоча тато й бабуся добре дбали про дітей, але ж їм так хотілося пригорнутися до мами! Хлопчики, хоч і маленькі були, та розуміли, що мама дуже хвора, проте з дитячою безпосередністю мало не щодня питали: «Тату, коли привезеш маму додому?» Якось під час чергових відвідин дружини чоловік завів з лікарем мову, чи можна її забрати. «Спробуй, але пильнуйте за нею», – наголосив медик.

Скільки-то радості було, як Люда за рік відсутності переступила поріг хати! Синочки і стрибали, і плакали, і не знали, з якого боку горнутися до рідненької мамочки. Малесенька донечка й собі біля гурту лепетала перші слова. Та й матір, оточена увагою, ніби тішилася. Старенька свекруха тихцем витирала сльози щастя, бо ж думала, що лікарям вдалося вилікувати невістку. Тиждень минув у спокої.

– А то заходжу в кімнату – все в димові, – продовжує пенсіонерка. – Кинулася в іншу, де діти спали, – замкнено зсередини. Бігом полетіла до сусідів, добре, що чоловіки вдома були. Відкрили защіпку, а там уже ліжка тліють, невістка підпалила. У малої ніжки попеклись, аж пухирі вискочили. Мати сидить – хоч би що. Спас нас Бог удруге. А то б пішли з димом – і дітки, й хата.

Після цього довго не забирали Люду з лікарні додому. Але минуло кілька місяців, як діти знову просять мами. Петро – по неї. Вже як пильнували її, а таки хвороба бере своє. Поки нікого не було, розклала жінка в кімнаті вогонь навколо крісла й сіла на ньому. Полум’я вже одяг підсмалило, добре, що знову свекруха вчасно нагодилася. Втретє відвіз Петро дружину в психлікарню, де вона перебуває й досі. Щомісяця чоловік їздить провідувати Людмилу в Липини. Щоразу добру сумку харчів везе та гроші на ліки, бо ж отримує її пенсію за другу групу інвалідності.

Маленька Іринка, яку двічі рятували від смерті, наступного року вже піде до школи. Вона здоровенька, жвава і весела.

– Пам’ять хорошу має, – гордо розповідає тато. – Я тільки прочитаю їй два рази вірша – і вже знає, і голівка у неї не збільшена.

Чоловік таки нарікає на ту лікарку, яка так перелякала дружину, що в неї стався психічний зрив… У селі всі шкодують молодого батька. Він і господарство немале тримає: корова, кінь, птиця, поля добрий шмат. Воду в хату провів, щоб були зручності, як у місті. Купив пральну машину. Дітям раду дає: в школу й садочок сини й донька ходять завжди в чистенькому, акуратному одязі. А які смутні думки обсідають самотнього молодого чоловіка, в якого ось так, через необережне слово, страшно повернуло життя, ніхто не знає. Як довго хворітиме дружина? Відповіді нема. Хотів би надіятися на краще, але медики не втішають. Тож надумав якось звернутися до ворожки:

– Мені підказали одну жіночку. Завіз до неї Людин одяг. Вона віск виливала кілька разів. І всюди бачила петлі. «Як забереш її додому, то вона собі таке зробить», – сказала. Я й боюся. Хай краще буде під наглядом спеціалістів. Їй там добре. Коли іноді довше затримаюся з нею в палаті, то Люда каже: «Йди вже додому». Незважаючи на все погане, ми таки надіємося, що жінці полегшає…

Петру нелегко оповідати про таке життя. Й очі у чоловіка сумні-сумні. Лише коли Ірочка прибігає і вмощується на колінах, вони веселішають. «Діти – то моя радість і втіха», – обіймаючи малу, каже.

Руслана ТАТАРИН

Коментарі

Оксана

21:46 03.11.2017

Дай Бог усім діткам такого батька.

22 листопада
Сьогодні
Вчора
20.11.2017
19.11.2017
18.11.2017
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин