Серхів: історія села – у книжці «Земля Чірмуса і Оха»

11 Лютого 2019, 09:48

12251

Територія Черемського природного заповідника за історичними документами могла належати не лише до Карасинського двору.

Розташоване поруч село Серхів було власником озера Редиче, яке нині також лежить в межах Черемського заповідника. За висновками філологів та археологів, село походить з когорти найстаріших волинських поселень, – наводять на сайті «Нової доби» уривки із книжки «Земля Чірмуса і Оха» Валерія Мельника, Олени Бірюліної, Степана Пащука.

У середині ХV століття право власності на Серхів належало князю Слуцькому, а згодом, «з ласки Божої», великому князю київському – Семену Олельковичу (1420-1471 рр.), реставратору у 1470 році. Успенського собору Києво-Печерського монастиря, який постраждав після великого татарського погрому.

У 1465 році цей князь подарував Серхів своєму слузі, вигнанцю із Московії князю Юрію Борисовичу, останньому з тверської гілки Рюриковичів – за походженням від Юрія Долгорукого. Про подальшу долю цього власника джерела мовчать.

Від середини ХVІ століття Серхів уже перебуває в руках волинських землевласників Гулевичів-Воютинських. Такий факт можна вважати перемогою волиняків у змаганнях за володарювання у зазначеній частині Волинського Полісся, яке довгий час лежало на прикордонні з білоруською Пінщиною і лише в ХХ столітті остаточно перейшло до власності Української держави.

Хоч Серхівський маєток не був великим і родючим, але в ХVІ-ХVІІ століття його угіддя рясно ділились між представниками родини Гулевичів та їхніми родичами. Чого варта лише звістка від 1583 року про те, що податок з 1/20 частки серхівської землі, й у тому числі за «попа», платив Семен Гулевич-Воютинський – при тому, що з інших часток маєтку платила решта його родичів! Цінною є згадка про священика, тому що вона свідчить про існування в той час у селі церкви.

Правом на приватну власність, яка привілейованим станам гарантувалась Другим Литовським (Волинським) статутом 1566 року (відміненим, до речі, у Російській державі лише 1843 року!), сповна скористалась родина Гулевичів-Воютинських. На межі ХVІІІ-ХІХ ст. маєток Серхів з якимось Олександром Гордлинським ділить луцький підчаший Феліціан Гулевич. Обшири маєтку простягались по обидва боки річки Безіменної (річка Веселуха?) і озера Редиче. У власності обох шляхтичів було півтисячі серхівських селян, які відробляли панщину від 1 до 3 днів на тиждень. Обом господарям належали 6 млинів: 2 машинні, 1 вітряк, 3 млини на р. Безіменній, яку слід віднести до приток Прип’яті.

На своїх піщаних полях серхівці сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, просо, горох, льон і коноплі; врожай перевищував посів усього у два рази, хоч, як зазначено, в землю вносили перегній. Сінокіс, за висловом документа, «худ». А ось лісу було достатньо: сосновий, ялиновий, березовий, вільховий і осиковий. Вважали, що місцеві деревостани більшою мірою годилися для будівництва, оскільки дерева мали товщину в перерізі від 5 до 7 вершків.

У 1798 році в Серхові була дерев’яна церква Покрова Пресвятої Богородиці. Напередодні І Світової війни в селі діяла церква з тією ж посвятою, при ній працювала школа грамоти.

Перегляньте також світлини Колок на початку XX століття.