Не могли стояти осторонь: як у Швеції підтримують Маневицьку громаду
1868 
«Якщо у Швеції людина прийшла й ініціювала щось – кошти справді підуть туди, куди потрібно», – каже Інна Сергієнко, українка, яка живе у Швеції, але не перестає підтримувати рідну Маневицьку громаду.
Від збору воску для окопних свічок до ярмарку на 250 гостей – вона показує, як невеликі дії можуть об'єднати спільноту і змінити розуміння війни у людей, далеких від України.
Журналістка Район.Маневичі поспілкувалася з волонтеркою про те, що мотивує підтримувати Маневицький молодіжний простір і що шведи знають про Україну. Далі – від першої особи.
Між байдужістю і дією вони обрали друге
Мотивують, напевно, самі люди, адже саме завдяки їм у Маневичах, з’явилася така чудова ініціатива, як цей молодіжний центр.
Я пам’ятаю ще до початку повномасштабного вторгнення, як просто молоді люди зібралися, щоб прибирати територію – і це захоплювало. Я радію, що молодь така; водночас було прикро, що ми не були такими у їхньому віці. Ми теж там жили й, напевно, розуміли це, але такої ініціативи не проявляли. Тому приємно спостерігати, що є небайдужі люди, і хочеться їх підтримати.
Взагалі, мабуть, найяскравішим моментом стало прибирання, яке було задовго до повномасштабного вторгнення. Тоді, на відміну від теперішнього часу, не було багато фондів і волонтерських ініціатив, а якщо й були, то не такого масштабу.
Молодь з Маневичів організовувала прибирання декілька разів. А згодом власними зусиллями зробили сміттєвий бак, який буквально через три тижні – точно не пам’ятаю – хтось зламав. За цим було боляче спостерігати. Але їх це не зупинило.
Вони зібралися вже наступного тижня, до них долучилися ще люди, навіть діти – і все відновили. Тоді мені захотілося їх підтримати: ми купували й передали їм сміттєві пакети та рукавиці для прибирання.
Допомога починається з розмови
Я не одна: у в мене є друзі, які підтримують – і просто знайомі шведи. Так склалося, що я живу серед справді прекрасних людей, які щиро співпереживають Україні, співчувають людям і мають добре серце. Хочу відзначити, що загалом шведи дуже співчутливі й завжди готові допомагати.
Наприклад, ми організовували чаювання в одній із церков – після служби, щоб зібрати трохи допомоги. У Швеції це називається «фіка». Це така традиційна частина культури, коли люди збираються на каву, щось спільно їдять, спілкуються. Ми продавали вафлі, пропонували каву й чай, також була лотерея.
Там я показувала відеоролик про Україну: що відбувається, як зараз живе країна. Це, здається, було ще у 2023 році. Я розповідала про те, на які зони тоді умовно поділялася Україна: ось окуповані території – яке там життя, чи прифронтова територія – яке там життя, і як живуть українці в тилу. І пояснювала, чим вони відрізняються та які є потреби.
Це був такий невеликий ролик – просто щоб люди краще розуміли. Тому що насправді важко говорити про повне розуміння, і це, мабуть, нормально, коли інша країна не залучена на 100% у новини й події, що відбуваються деінде.
Загалом люди знають поверхнево, але коли ти розповідаєш не заголовками, а своїми словами, це має значно більший вплив, особливо на локальну спільноту.
Тут допомагають, бо довіряють
Ярмарок, наприклад, запропонувала організувати моя сусідка і подруга. Її дочка гарно співає, і в цілому їхня сім’я дуже захоплюється музикою. І вона сама сказала: «Можливо, ми зробимо щось зі співом, якийсь концерт чи щось подібне».
Ми зібралися це обговорити. Спочатку це була дуже проста ідея – зібрати їхніх рідних, наших друзів, зробити невеличкий благодійний захід. Але в результаті, коли ми почали щотижня збиратися й обговорювати, то ідея поступово почала розвиватися й обростати новими ініціативами.
І десь на передостанньому тижні, навіть з’явилося відчуття, що ми надто захопилися. Спочатку очікували, що прийде десь 70 людей. Бо ми живемо у невеликому селі, і тут не так багато людей.
Але в результаті прийшло більше ніж 250. Люди були активні, хоча погода тоді була надзвичайно холодна – сильний вітер, усе буквально зносило, – але, попри це, люди все одно залишалися до кінця. І це було дуже приємно.
Сім’я Мартінсонів, яка допомагала мені з організацією, місцеві та мають досить великий список контактів і людей, до яких можна звернутися по підтримку.
Тому перед ярмарком Моніка поїхала просто в магазин, який продає цукерки, і сказала: «Ми плануємо збирати кошти в Україну, на невеличкий благодійний фонд. Чим ви можете нам допомогти?» І їй дали ящик морозива та коробку цукерок, які можна було продавати. Просто так, тому що вона прийшла і пояснила, для чого це.
Я до того веду, що шведи активно долучаються, якщо є люди, яким вони можуть довіряти. А шведи загалом дуже довіряють одне одному: вони знають, що якщо людина прийшла й ініціювала щось подібне, то зібрані кошти справді підуть за призначенням. Водночас вони теж готові допомагати, бо певною мірою довіряють нам і розуміють, куди саме підуть ці кошти.
Також до ініціативи приєдналася місцева мисткиня, яка створює картини з вовни – її звати Крістін. Вона досить відома в околиці й теж дуже співпереживає та підтримує такі ініціативи. І вона пожертвувала кілька своїх картин, щоб їх розіграли в лотереї. Завдяки цьому ми змогли зібрати кошти й купили EcoFlow.
Ще я написала одній українці, яка тут проживає, Галині. І вона така: «Ой, а в мене є багато різних речей, які я теж можу залишити, щоб ви продавали». І привезла нам дуже милі значки, які кріпляться на одяг – із прапором України, тризубами. Ми їх розмістили, щоб люди могли купувати за вільний донат. І людям теж було приємно мати якусь згадку після події.
Потім, до речі, десь через кілька тижнів після ярмарку мені написала одна людина, що її друзі йдуть на день народження – на 60-річчя свого товариша – і хочуть подарувати йому донат у наш волонтерський фонд.
Я, звісно, погодилася й відправила листівку цьому імениннику. У мене спеціально для таких випадків є листівки з України. І ми купили три турнікети й передали їх до Маневицького центру.
Це не разова акція
Коли ще у 2022 році ми їздили й купували в секонд-хенді спальні мішки, щоб передавати їх на фронт, то про це дізнався один чоловік із сім’ї Мартінсонів, і сказав: «Я тобі допоможу, що тобі ще потрібно?». Я написала список – це були ліхтарі, батареї, фліски, рукавиці, це було якраз напередодні зими. І він його взяв і пройшовся по сусідах у приватному секторі.
Він казав: «Я просто стукав у двері, розповідав, що і для чого, і просив, якщо є можливість – долучитися». І в один із днів він привіз кілька коробок всього зі списку. Ми це все також передавали.
Так само був ще один випадок, коли я купувала спальні мішки, то розговорилася з однією бабусею, і я розповіла, для чого це все купую. Вона сказала: «Я тобі допоможу, я теж спробую щось зібрати».
Тоді вони просто вивісили на вході оголошення, що для допомоги Україні потрібні спальні мішки, ліхтарі та інші речі. І після цього, напередодні кожної зими, вона мені телефонувала: «Ми цього року теж збираємо спальні мішки». «Так, збираємо», – відповідала я. І вона дзвонила, наприклад: «У мене є п’ять штук, приїдеш – забереш». «Так, приїду».
На той момент ще була можливість логістично доставляти це в Україну тим, кому потрібно. Зараз такої можливості поки що немає, але Анне-Брітт все одно мені телефонує й запитує, чи щось потрібно.
Так само, коли я розмовляла зі знайомою з Маневичів, яка разом із дітьми на уроках трудового навчання робила окопні свічки, ми теж обговорювали, що є потреба. Я подумала, що, в принципі, можна теж спробувати збирати свічки, точніше віск, тому що шведи дуже люблять запалювати свічки щодня – у них це буквально скрізь. І, очевидно, що є залишки.
Коли я про це запитала, ми залишали пакети біля супермаркетів із поясненням, що це, для чого і куди піде.
Люди залишали віск, а також мої знайомі щось приносили – хтось чув і теж долучався. І цієї зими мені знову зателефонувала та бабуся і сказала: «Інна, у мене є – один чоловік передав 100 кілограмів воску».
Тобто на той момент не було можливості доставити саме ці свічки, але навіть у таких, здавалося б, дрібницях – як збір воску чи свічок – люди все одно долучалися. І це, по суті, дуже яскраво показує силу спільноти й те, як вона може об’єднувати людей.
Раніше користувалися різними шляхами, були знайомі, які їздили. Зараз вони вже не їздять, тому раніше це було простіше. Тепер, якщо я сама їду на авто, то можу щось привезти, але загалом це стало складніше.
Є перевізники, але відправляти спальні мішки – це насправді не дуже вигідна історія, бо, мабуть, краще ці кошти спрямовувати не на логістику, а безпосередньо на допомогу. Іноді їздять інші фонди, але вони прямують у різні напрямки, і я не завжди знаю, куди саме.
Я не можу це простежити й не можу сказати: «А давайте відправимо саме в Маневичі». Мені хочеться, щоб це йшло саме туди, а не в якесь інше місце. Хоч я розумію, що допомога потрібна всюди, але неможливо охопити все – ти все одно орієнтуєшся локально, на конкретні потреби. Тому зараз стало складніше, бо не їздять знайомі, які раніше цим займалися. І якось так усе й змінилося.
Вона вмикає гімн України перед кожною виставою
На державному рівні Швеція продовжує підтримувати Україну. Також новини висвітлюються: кожна велика атака на Україну обов’язково з’являється в інформаційному полі, так само як і поїздки, наприклад, президента – усе це відображається в новинах.
Але світ зараз настільки швидкий, що важко навіть уявити темп, у якому він рухається. Усе це змішується в потоці інформації, який, на жаль, часто перебиває й новини з України, бо занадто багато подій, занадто багато заголовків і новин щодня. Через це увага розсіюється, і українська тематика інколи губиться серед іншого інформаційного шуму.
Якщо говорити про людей, дуже часто виникає запитання: «А війна все ще в Україні триває?». Хоча, до речі, хочу відзначити, що шведи рідко таке питають. Це можуть запитувати люди інших національностей. Шведи радше можуть сказати: «Ми молимося за Україну» або «Ми підтримуємо Україну».
У цілому вони дуже позитивно ставляться і до українців, і до України. Навіть незнайомі люди під час розмови можуть висловити підтримку.
Я ще зараз згадала один момент. У мене є подруга – бабуся, їй 70 з чимось років. Вона пенсіонерка, але волонтерить в опері: коли транслюють щось з Метрополітен-опера в Нью-Йорку, вона допомагає. Зараз у багатьох театрах є така опція – не жива вистава, а трансляція. І вона перед початком завжди сидить і розповідає про режисера, про музику, тобто це така невелика вступна лекція перед переглядом.
Одного разу вона запросила мене на цю трансляцію. Я вперше пішла на таку подію. Коли вона все розповіла, на великому екрані з’явилося повідомлення: що 24 лютого 2022 року Росія вторглася в Україну, з короткою інформацією про це. А потім звучав гімн України.
Артисти Метрополітен-опера в Нью-Йорку виконали його, коли почалося повномасштабне вторгнення. А ця жінка відтоді вмикає цей запис перед кожною трансляцією.
Люди завжди сидять, слухають і дуже добре реагують. Хоча, здавалося б, люди приходять просто відпочити. Але ця ініціатива погоджена з театром. І це дуже приємно, бо, в принципі, можна було б і поставити під сумнів, навіщо це, але вона все одно це робить – нагадує про Україну.
До речі, цікаво, що першою оперою, куди вона мене запросила, була «Мадам Баттерфляй». І я тоді подумала, що, можливо, варто якось віддячити їй – розповісти або підготувати якусь інформацію про українських артистів. І я відправила їй матеріал про Соломію Крушельницьку.
Вона настільки цим захопилася і їй так сподобалося, що згодом вона навіть на сцені розповідала історію про неї, про українську культуру загалом. Після цього вона почала ще більше цікавитися Україною і навіть зараз читає дві книги Софії Андрухович у шведському перекладі.
Я вважаю, що найбільше шведів мотивує підтримувати – небайдужість самих українців. І я бачу, що є люди, які тримають руку на пульсі, які хочуть знати та бачити, що відбувається. Я ціную цих людей та пишаюся їх знати.
***
Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.