Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Хтось їде на Мальдіви, а хтось - в окопи», – вчителька старосільської школи про директора

13:21 04.03.2018
1877

Анатолій Микитович – звичайний вчитель історії і звичайний директор школи. Своїм учням він не любить розповідати про війну.

Над входом до його невеликої сільської школи (мало не в серці волинської вотчини УПА - Колківської республіки) – дві радянських зірки. З тих часів. А у тісному коридорчику, що передує шкільному фойє, – червоно-чорний прапор,
– пише Волинь 24.

«Щиро бажаю всім повернутися до своїх родин живими», - хтось вивів на полотні чорним маркером. Директор привіз його з війни. Чи не найцінніше – автографи побратимів - віддав рідній школі…

Там, на фронтах АТО, як і тут, в стінах школи села Старосілля на Маневиччині, його теж звали просто – «Микитович».

«ПАМ’ЯТАЮ ТУТ ЩЕ БІЛЕНІ СТІНИ І СИНІ ПАНЕЛІ»

- У нас саме вимушені канікули, - ніби вибачаючись, відчиняє перед нами двері своєї школи її керівник Анатолій Бричка.

У коридорах не щебечуть діти. Карантин. Але вчителі – на робочих місцях. Невелика старосільська школа збудована ще у 1962-му.

Сьогодні – філія опорного навчального закладу, що в сусідніх Колках. Однак - навряд чи її можна віднести до тих шкіл, які от-от кануть у лету освітньої реформи. Понад півтори сотні учнів. Цьогоріч з порогу цієї альма-матер підуть у світ 25 дев’ятикласників.


- Інтернет, вай-фай по всій школі. Стараємося йти в ногу з часом. Діти все частіше на смартфонах на уроках працюють, хто має. Нам би ще планшетів зо 25… - пояснює.

У Старосіллі Анатолій Бричка з 1986-го. Каже, «втік сюди в приймаки». Точніше - в Колки, де він проживає із сім'єю.

- Так пам’ятаю цю школу тоді… Стіни білені глиною. Вікна сині дерев’яні. Двері сині. Сині панелі, що аж мороз по шкірі. Вона на той час була, як казарма.

Сам із Рівненщини. Після того, як розворушив тамтешнє комуністичне болото, мусив перебратися на Волинь. Будучи секретарем парторганізації колгоспу у селі Карпилівка, почав підбивати секретарів організувати альтернативні партійні збори в районі. Побачив, каже, що таке Компартія… Перший секретар пив, гуляв. Партійним босам овочі та м’ясо додому возили за дзвінком. Хотів поставити питання чітко – про стан справ у партії. Аж поки хлопці «з контори» не прийшли.

Направду він цій школі віддав півжиття. Все, що тут є, на його очах поставало. Шанована людина не тільки в цих стінах – на всю округу. З тих освітян, які направду можуть дитячі серця запалити цікавістю до науки.

Саме з подачі Анатолія Брички у старосільській школі вже кілька років раз у місяць виплачують учням стипендії за успішність. Кошти на це дає колишній випускник Вадим Снитюк. 100 гривень – школярам молодших класів, 200 – старшим. Мотивує це гарно, розповідає Анатолій Микитович, а тим часом демонструє класні кімнати. Тут другий, тут першачки, а тут дев’ятий…

- Хтось букву забрав. Ой, тільки не фотографуйте… (сміється, помітивши, що на табличці «9 клас» бракує букви «с», - авт.) Питний фонтанчик зніміть, такого ніде не побачите. Це нам один батько аж з Москви привіз, - зауважує.

Фактично все, що відомо про історію Старосілля, - справа рук Анатолія Брички. Не одну краєзнавчу пошукову групу з учнів організував. Спогади. Архіви. Раритети. Легенди. Якби не Бричка, може, б і не знав ніхто, як у Старосіллі в одній хаті сам Юзеф Пілсудський переховувався, а місцева жінка врятувала життя главі Польської держави. Чи як у 1943-му понад сотню селян німці палили нещадно тільки за те, що на цих теренах вирувала Колківська республіка УПА.

З початком війни вчитель історії зі Старосілля (а на ту пору йому було вже 55) вирішив, що розповідати дітям на уроках, як захищали Україну, коли сам не пішов її захищати, - неправильно. І він пішов.
Уже давно повернувся, але досі на грудях носить медальйон Божої Матері, який тоді, у 2015-му, подарували йому восьмикласники.

- Так і не знімав…


РОКІВ ДВАДЦЯТЬ ЗАКРИВАВ ОЧІ – І ВІДЧУВАВ АВТОМАТ В РУКАХ

А поки Анатолій Бричка викладав історію в селі на Волині, йому постійно снилася армія. Вже сивина у волоссі, вже де в Бога той 82-й, коли Бричка був солдатом із совєтськими зірками на погонах, а йому до цих пір – один сон.

- Щовечора, як я лягав спати, було таке відчуття, що в руках – автомат. Навіть консультувався якось з фахівцем із психіатрії (є в нас одна така жінка в родині). Кажу: «Ну що ж таке: тільки закрию очі ввечері, а зразу – затвор, автомат і наче в руках його тримаю?». Тоді вона сказала, що у мене наче передчуття чогось. Мовляв, напевне, ще буду його тримати… І коли війна почалася, я зразу знав, що точно візьму автомат в руки, - розповідає Анатолій Микитович.

Він першим у район відновився на військовому обліку, коли парламент прийняв постанову про підвищення віку військовозобов’язаних до 60-ти літ. А далі...

- Кум доньку заміж віддавав. Весілля, кожен тост тоді закінчувався словами «Слава Україні! І Героям слава!»… - все традиційно. І оце з весілля йдемо на наш куток, чотири сім’ї: жінки попереду, ми, чоловіки, ззаду... Слово за слово – і вирішили всі чотирьох підемо захищати державу. Мені як старшому доручили дізнатися, що для цього треба зробити. На другий день після весілля я найперше - до Колківського селищного голови Олександра Палінкевича. У нього тоді син загинув. Я зайшов, привітався, кажу: «Є чотири чоловіки, які хочуть піти служити, замінити вашого Леоніда (Леонід Палінкевич загинув 22 травня 2014 року під Волновахою, разом з ним ще 16 військовослужбовців 51 бригади, - авт.). Допоможіть нам». А він так подивився: «Ні. Заради свого сина я вас туди не буду відправляти». Але телефони комісара дав, - згадує чоловік.

Не взяли Микитовича. Бо – вік. Пробував з добровольцями, навіть до Семена Семенченка додзвонився… Там відповіли, що беруть, але зауважили, що «держава нас не визнає». Вирішив йти через ЗСУ.

Із четвертою хвилею мобілізації (фактично із січня 2015 року) 55-річний директор сільської школи почав свою війну. Спершу - Яворівський полігон. Потім - окремий евакуаційний підрозділ штабу АТО «Сармат». Там його називали «Батя». А потім прижилося просте і до болю знайоме - «Микитович».

- Ви не уявляєте, як всередині було важко. Постійно в напрузі. Переживав, чи справлюся по віку. Але виявилося, були такі дні, що я з усього взводу на полігон ходив один. На Сході уже - взвод МАЗів. Ми одні бригади завозили на передову, інші – вивозили, - згадує вчитель.

Додому він зміг повернутися лише після 4 квітня 2016 року. Але ні разу не пошкодував. Що виніс із собою з війни? Єдине, каже: найцінніше, що в нас є, то люди.

- Там ти просто знаєш, що не можеш підвести, бо від тебе залежать люди. Кинути не маєш права. Відступити не маєш права. Бо люди чекають, що ти таки привезеш того танка. Зараз, кажуть, змінилося все: повертається совєтська «стройова» і та «честь». У нас же там були відносини товаришів.

І хоч Микитович давно в школі, частинку серця лишив на полігонах. Краще тих, хто так само пройшов через ці полігони, його нині навряд чи хто зрозуміє. Серед таких - ще один керівник-освітянин з Маневиччини. Володимир Савчук із села Бережниця зі своєї школи теж «відлучався на війну». Теж добровольцем. З позивним «Директор» відслужив і повернувся до трьох дітей, до дружини і до школи.

- Ми й до того зналися. Колеги ж. Але війна зробила нас братами, і то правда. Чому він пішов? Ото він, мабуть і є, отой патріотизм. Не раз говоримо про різне. Я його десь розумію. Тим паче, що він людина старшого покоління. Коли дивишся, куди молодь мусить йти, стає шкода. А Микитович – просто чудова людина! – так про «брата» відгукується Володимир.

Там, по той бік АТО, люди бувають різні... Анатолій Бричка згадує, один епізод. І знову повторює, що головне на війні – люди.

- Веземо бронетранспортером з Херсона двох, Миколу і Юру, земляків. Ви бачили б того Миколу… Вони вже тиждень, а то й більше біля багаття чекали, доки їх заберуть. А вони поламалися, і їхня колона пішла вперед. Чорні, невмиті, закіптюжені, голодні. В Миколи на спині аж бушлат вигорів, видно задрімав десь біля багаття. Їхали-їхали, щось говорили. Він поки чекав, ходив збирав качани на полі, жував ту стару кукурудзу. Кажу: «Миколо, як тобі хочеться ще кудись їхати?». А він: «Надо. Надо єхать, у мєня сємья…». Вже розлучалися, а він мені: «Никітич, дай сухпайок покушать». Скільки міг, їх зачерпнув, дав. І от якби не ці люди і не їхнє «Надо єхать», то хто б? – запитує вчитель історії.

«І ТАК ТЕПЛО СТАЛО, ЩО Я І МІЙ УЧЕНЬ ОТАК ПОРУЧ»

Історію Микитовича знає чи не кожен у селі.

- Він не любить розказувати про війну. Осколки нам показував хіба що від града. Але класний директор, - всміхається один із учнів старосільської школи Володя Гринюк.

Колеги ж зауважують, що війна змінила Анатолія Бричку. Навіть не тому, що десь більше сивини на скроні сипнула.

- Він так рвався туди, на Схід. В нього високий тиск, хворі нирки і там навіть на полігоні йому дуже боліли вуха від простуди. Але він настільки був патріотично налаштований, він горів тим! А потім побув – і знаєте, видно, бачить, що ніц не змінюється… - зізнається вчитель зарубіжної літератури Наталія Гапончук. - То моє особисте враження, але здається, що йому так болить …Що хтось їде на Мальдіви, а хтось - в окопи. Але він не належить до тих, хто вихваляється війною. Він найперше – завше про школу говорить.


І справді нині у Микитовича горять очі, коли він не про війну, а - про школу.

Село - в епіцентрі реформ. Чекають, коли в новоствореній місцевій Колківській ОТГ з’явиться свій відділ освіти. Виношують плани. Гірше не буде, кажуть у Старосіллі. Хоч школа фактично стала філією, а директор – вже й ніби не директор. Ні печатки, ні права підпису. Правда, так навіть легше, зауважує Микитович.

- Піду. Дороблю праве крило, а тоді піду. Не хочу дочекатися до того, коли будуть виштовхувати. Я вважаю: раз держава каже, що в 60 треба йти на пенсію, значить треба, - міркує.

І показує, де саме за вікном, ще буде його вимріяне «праве крило» з актовою залою і бібліотекою.

Лише зі Старосільської школи І-ІІ ступенів через жорна АТО пройшло вже 36 випускників. Хоч у коридорі школи на стенді, який спеціально виготовили, щоби знайомити гостей та учнів із захисниками, - їх 18. Війна йде швидше.

- Лютий. Зима... – несподівано спиняється директор вже майже на виході зі школи, біля того ж таки стенду. - Ходжу на полігоні біля танка свого, а, може, метрів за 20-25 від нашого взводу - інший взвод займається з технікою. Думаю: «Ну, хтось такий знайомий…». Підходжу. Мій учень – Микола Долінчук. Кажу: «Миколо, то ти?». І так для мені тоді це було якось тепло, що ми - поруч... До речі, серед наших учнів - і народний герой України Микола Лавренчук. Служить контрактником у 80-й бригаді. Хороший хлопець. Його мама в нас прибиральницею.

Удома він довго звикав до буднів. Перестав снитися автомат у руці. Внук росте. Господарські клопоти беруть своє. На знамені, яке привіз із собою з АТО і повісив у шкільному коридорі, - чорним по багряному теплі слова від побратимів, номери мобільних… Нотатки війни.


- Я вже якось давно й не читав… Його 30 січня, коли нас вишикували біля військкомату, щоб уже везти на Яворівський полігон, воєнком Володимир Лисковець мені вручив. «Микитовичу, даю вам прапор. Оце пронесіть його, де будете, а повернетеся – покажете мені», - згадав директор з посмішкою.

Він приїхав і відписав колишньому воєнкому, який нині на фронті: «ВАШ НАКАЗ ВИКОНАВ. ПРАПОРА ПРИВІЗ».

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото і відео Ірини КАБАНОВОЇ.

Коментарі
22 вересня
Вчора
20.09.2018
19.09.2018
18.09.2018
17.09.2018
16.09.2018
15.09.2018
14.09.2018
13.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин