Людину можна забрати з фронту, але витягнути війну з неї ​неможливо, - лікар-хірург з Маневиччини

Лікар-хірург із Маневич Андрій Павлусик вважає, що найбільша нагорода на фронті – «дякую» втомлених війною бійців.

У зоні АТО хірург провів більше року, а нині у спогадах він ніби бачить усе те на сповільнених кадрах фільму, - пише Волинь нова.

СПОГАДИ ПРО МАЙДАН

«Ще будучи інтернами, ми з трьома товаришами поїхали на Майдан після перших чотирьох смертей, — ​розповідає хірург. — ​Наша база розташовувалася у приміщенні Головпоштамту, де допомагали пораненим. Семеро «двохсотих» до нас принесли ще живими… Людей доставляли лише з бойовими пораненнями: вогнепальними, міновибуховими.

Стріляли прицільно, на ураження — ​по голові, шиї, магістральних судинах, грудній клітці, нижніх кінцівках. Стріляли так, щоб убити, а не зупинити. Одному чоловікові куля потрапила у хребет, нижче бронежилета буквально на якийсь сантиметр. Цілилися професіонали. Ми на місці що могли, те й робили. І відразу відправляли на «швидкій» до лікарень. За декілька днів, коли стало спокійніше, на Майдан почали приходити народні депутати.

Вразив мене тодішній голова СБУ Олександр Якименко, який з’явився у задимленому натовпі з якоюсь жінкою у білому одязі. Коли всі чорні, перемазані сажею, кругом цегла валяється — ​це видавалося дивним і диким».

У ПЕРШУ ЧЕРГУ - ОФІЦЕР, А ТОДІ ВЖЕ ХІРУРГ 

З початком активних бойових дій на Донбасі молодий лікар вирушив на Схід.

5

«Мого товариша забрали просто з навчання, пішов по мобілізації в першу хвилю у 51–шу бригаду, — ​продовжує Андрій. — ​Йому подзвонили із військкомату, сказали, щоб приїхав для уточнення документів. 16 травня 2014–го вони потрапили під масивний обстріл у Волновасі з великою кількістю «двохсотих». Потім дали відпустку на десять днів, щоби закрив інтернатуру.

Він дуже спортивний, до АТО займався рукопашним боєм. Коли ж я його побачив (не можу пояснити: чи вираз обличчя, чи очі видавали психологічний стан), відразу відчув, що друг повернувся зі справжньої війни. Сам повістку отримав у квітні 2015–го. Далі — ​півтора місяця безцільного перебування у навчальному центрі на Житомирщині, глибоко в лісах.

Нас учили офіцери–викладачі з військової медичної академії, читали стандартні лекції часів Радянського Союзу. Мінімум, що повинні були знати, — ​як поводитися зі зброєю і, найголовніше, як вижити під обстрілами».

Андрій потрапив до медичної роти 28-ї ОМБр. 15 червня були під Донецьком. Виїжджали на передову, евакуйовували хлопців із поля бою. І вже залежно від складності поранень доправляли у госпіталь. Екіпаж потрапляв і під неприцільний вогонь зі станкового гранатомета, вибухову хвилю артилерійських ударів і мінометних обстрілів.

«Якось нашу медроту підняли по бойовій тривозі, потрібно було їхати в екіпажі так званого Святого Миколая, — ​продовжує Андрій. — ​Звичайними словами, це просто консервна банка. Безпечніше було взяти УАЗ, він маневреніший. Обидва автомобілі не тримають кулю, там броня нульова. Але Бог рятував.

Доводилося постійно виїжджати до хлопців — ​забирати поранених і хворих, підвозити медикаменти. Крім поранених осколками або кулями, багато бійців, постраждалих від вибухових хвиль. Завдання медика на передовій — ​передусім зупинити кровотечу, а потім — ​у госпіталь. Хоча мені відразу сказали: «Ти в першу чергу офіцер, а далі можеш собі згадати, що колись був хірургом». Тож доводилось воювати, як усім».

МИРУ В АТО НЕ БУЛО ЖОДНОГО ДНЯ

У Кураховому військові медики базувались у місцевій лікарні. Звідти два екіпажі по бойовій тривозі закинули в Мар’їнку: це дві машини, два водії і три офіцери, серед яких і волинський хірург. Чекали наступ. Там був лікар–рентгенолог, котрий 3 червня, коли був бій за місто, вивіз величезну кількість поранених і доставив усіх живими. Йому б мали дати звання Героя України…

«Натомість медаль вручили людині, яка взагалі на той час перебувала у відпустці, — ​обурюється Андрій. — 14 листопада 2015–го ми зайшли під Луганськ. Зайняли лінію оборони довжиною у 200 км: від Щастя до кордону з Росією. Що б там не говорили у новинах, миру не було жодного дня. Війна весь час ішла повним ходом, ні на секунду не припинялася. Просто ворог перейшов до тактики нічних обстрілів, таким чином ніби ховаючи свої наміри». 

«Люди різні зустрічалися. Якось на ФАПі одного із луганських сіл медсестра каже: «Ви думаєте, що я на референдум не ходила? Звичайно, ходила, і голосувала!» Вони всі зав’язані на Росії. Під Кураховим була теж цікава ситуація: літо, площа, молоді матусі гуляють без чоловіків. А чоловіки воюють. Коли запитали, за кого, сказали: «За наших». А де наші? «У Донецьку».

Дуже багато тих, яким все одно під ким ходити. Аби не стріляли. Чув розповіді, як медсестри пораненим нашим бійцям казали: «Навіщо ви сюди приїхали?» Але є й такі, яких не можна залишати, за них варто боротися».

Зарплату офіцери медичної служби отримували за другу лінію оборони, бо там розміщувалася їхня база. А виїзди на «нуль» просто не фіксувалися. Перші зароблені гроші Андрій витратив на добротні берці та форму, бо та, що видавали, дуже швидко зношувалася.

«Чим більше хлопці стоятимуть без роботи, тим більше вони будуть пити, які би штрафи не вводили, — ​каже лікар. — ​Ця позиційна війна дуже б’є по психіці: їх «накривають», а вони мовчать. Хоча моральний дух багатьох бійців викликає повагу.

Незважаючи на поранення, вони знову рвуться на передову. Вже обстріляні, знають, що робити і як. Перший раз, коли йшов у відпустку, пам’ятаю, в Дніпро приїхали на вокзал. Страшно було, бо навколо ходило багато людей». 

«У Луцьку на автостанції (а був у формі) підходять до мене троє юнаків напідпитку. Один питає: «Чуєш, воїне, а довго ще війна йтиме?» Я відповідаю: «Довго». Він каже: «А чого?» — ​«Тому, що такі, як ви, сидите вдома», — ​завершую розмову і йду… 

Адаптуватися до служби в армії неважко. Набагато складніше повернутися назад. Людину можна забрати з фронту, але витягнути війну з неї — ​неможливо. Я знаю дуже багато хлопців, які і далі воюють, які підсіли на війну, по–іншому вже не вміють і не хочуть жити. Просто їхній світ набагато чесніший».