​​​​​​​КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ

23 Травня 2020, 13:11
3839 Джерело: https://www.ukrinform.ua/

Колківська республіка – така народна назва закріпилася за територією, звільненою у 1943 році воїнами Української Повстанської Армії від нацистів, де майже півроку населення жило самостійно.

Розповіді про це явище десятки років переказували з вуст в уста очевидці та учасники національно-визвольного руху. Багатьох із них у 1944 році нова окупаційна влада – радянська – переслідувала. Відкриті для дослідників архіви радянських спецслужб сьогодні дають можливість дізнатися більше про Колківську республіку та її творців.

«Тимчасове господарювання українських націоналістів у Колківському районі», – так у документах радянських спецслужб називали Колківську республіку. Здавалось би, вигнання нацистів із окупованої території та налагодження мирного життя для населення  – усе це перемога, що ніяк не може бути злочином.

У лютому 1944 р. нацистів із Волині так само виганяла Червона армія. Слідом відбулося повернення радянської влади, яка відразу почала вести себе як окупаційна. Вже за кілька тижнів тюрми заповнили новими арештантами – членами ОУН і УПА. Із залізничних вокзалів регулярно відправляли ешелони нових висланців: членів сімей національно-визвольного руху, політичних опонентів в ГУЛАГ і на спецпоселення.

Війна на Волині не припинилася із завершенням Другої світової війни. Її продовжила радянська влада внутрішньою озброєною боротьбою проти націоналістичного підпілля аж до початку 60-х років.

Як нацисти, так і комуністи не визнавали права за українцями мати власну самостійну Українську державу. Саме тому прихильники та поборники незалежності залишалися їхніми найзапеклішими ворогами.

З березня до липня 1944 р. тривали пошуки й ув’язнення учасників Колківської республіки. Багатьох із них було засудили, розстріляли чи відправили у концтабори.

Читайте також: Колки на фото початку ХХ століття

Звільнення

У 1942 році Провід Організації Українських націоналістів розпочав із добровільних загонів самооборони формувати Українську повстанську армію для розгортання боротьби з окупантами і створення незалежної Української держави.

Німецьку окупацію члени ОУН намагалися максимально використати для створення військової бази майбутньої УПА, яка мала розпочати антинацистський фронт на Волині. Частина з них зголосилася у допоміжну поліцію для того, щоб мати доступ до зброї та навчати своїх людей військової справи.

У березні 1943 року вони забрали всю доступну військову амуніцію та відійшли в ліси, де утворили перші відділи УПА. Такою була і сільськогосподарська школа в Луцьку, створена в 1942 році на чолі з членом ОУН Степаном Ковалем, відомим під псевдо «Рубащенко».

Степан Коваль, «Рубащенко»
Степан Коваль, «Рубащенко»

Розташована в одному з монастирських будинків на вулиці Ковельській, школа була прикриттям: учні, що навчалися сільськогосподарській справі, були юнаками-членами ОУН із різних сіл Волині, носили військову форму, ходили строєм, часто виїжджали на практику в село Лаврів, де за селом навчалися військовому мистецтву.

У березні 1943 року уся сільськогосподарська школа у 300 осіб, забравши у нацистів 100 гвинтівок, «випустилася», але в ліс Цуманського (нині – Ківерцівського) району під керівництвом «Рубащенка», де стала частиною УПА. У волинських лісах до травня 1943 року зібралися великі повстанські формування.

Серед них: Перша група УПА під командуванням Івана Литвинчука«Дубового», Українська повстанча група «Озеро» під командуванням Юрія Стельмащука«Рудого» і загін «Котловина» під командуванням Степана Коваля«Юрія», «Рубащенка», що підпорядковувався командиру Військової округи УПА «Турів» Миколі Якимчуку-Ковтонюку«Олегу». Усі вони діяли на Поліссі – на Костопільщині, Ковельщині та Колківщині, а також в інших районах Волині.

На Володимир-Волинщині і Горохівщині організовувався загін «Січ» під командуванням Порфирія Антонюка«Сосенка».

На півдні Рівненської області і на Кременеччині створюються загони під командуванням Дмитра Казвана«Черника», Олексія Мельника «Чорноморця», Івана Климишина – «Крука» та інших командирів.

Читайте також: Упівець Дмитро Казван очолював школу у селі Копачівка Рожищенському районі

Названі формування стали основою організованих у другій половині літа груп УПА та Воєнних округ (ВО) запілля.

Новостворені збройні відділи УПА розпочали активну військову діяльність. Здійснювали напади на економічні, транспортні, адміністративні та військові об'єкти. На короткий час захоплювали, звільняючи від німців, цілі містечка (переважно, районні центри): Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровицю, Людвипіль, Деражне, Олику, Думань, Горохів.

Юрій Стельмащук – «Рудий»
Юрій Стельмащук – «Рудий»

Микола Якимчук – «Олег»
Микола Якимчук – «Олег»

25 березня 1943 року, здобувши містечко Колки, загін УПА на чолі з Юрієм Стельмащуком – «Рудим» змушений відступити перед переважаючою кількістю гітлерівських військ. У квітні повстанці звільнили від окупантів більшість населених пунктів Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів Волині та Степанського і Радивилівського районів Рівненщини.

Читайте також: 77 років тому в бою з нацистами загинув перший командир відділів УПА на Волині

15 травня три курені УПА під командуванням командира Воєнної округи УПА «Турів» «Олега» вигнали нацистів із Колок. Містечко стало центром звільненої від окупантів у квітні території у майже 2,5 тисячі квадратних кілометрів, яка отримала народну назву Колківська республіка. Населення радісно вітало повстанців і спільно з ними творило українське державне життя.

Встановлена цивільно-військова влада. Повстанська адміністрація відновила виробництво товарів першої необхідності, роботу електростанції в Колках, функціонував пункт переробки м’яса, молочарня, млин, шпиталі.

«Ми забули тоді, що надворі була Друга світова війна. У Колках встановилася українська влада, виникла управа, очолювана комендантом міста, поліція і Служба безпеки. Ми відкрили церкву, початкові школи… До чого була здатна людина, в тій сфері вона могла себе проявити. Ніхто не думав про гроші, кожен працював задля української справи. Це було для нас головне. Я й мої побратими сповідували головну заповідь українського націоналіста: здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї. А Колківську республіку ми бачили як взірець майбутньої Української держави», – розповів колишній учасник юнацької мережі УПА, учасник створення Колківської республіки і 15-річний в’язень колимських концтаборів Володимир Доманський

Володимир Доманський
Володимир Доманський

Читайте також: Як ліквідували секретаря Рожищенського райкому Івана Зварича, агента УПА

У Колках бували командир Першої групи УПА Іван Литвинчук – Дубовий, командир 3-ї групи УПА «Озеро» УПА Юрій Стельмащук – «Рудий». В одному з будинків містечка розташовувався штаб УПА, як центр адміністративного керівництва.

Однак, за словами Степана Коваля на слідстві, штаб керівників УПА був у селі Старосілля. Революційний суд ОУН очолював Тихон Регещук із Старосілля. Секретарем суду в Колках був його односельчанин Андрій Васюхник (псевдо «Тихий»).

«За порядком дуже слідкували. По вулицях ходили патрулі, населенню наказували, щоб ніхто не напивався, а якщо хтось допускав якесь правопорушення, скажімо, хуліганив, то проводилося справжнє розслідування», – згадує свідок тих подій Кирило Садовський.

Відділ  «Рубащенка» налічував понад 350 вояків.

«Після прибуття в Колки я 15-20 днів доглядав за кіньми. Потім мене зарахували в сотню, дали псевдо «Нурчак», отримав коня, Я був в сотні «Рубащенка», – згадував Захарій Баранчук, 1915 року народження, родом із села Вічині Рожищенського району.

Політичними заходами у Колківській республіці керував колківчанин Юрій Шевченко (псевдо «Моряк»), 1921 р.н., який очолював районний провід Служби Безпеки ОУН. Він також займався формуванням мережі розвідників серед членів ОУН, до цієї ролі залучив і жіночу сітку ОУН.

Юрій Шевченко
Юрій Шевченко

«Спочатку штаб СБ «Моряка» був у Чорторийську біля переправи через річку Стир в одній хаті під лісом. Через 5 днів штаб переїхав у село Куликовичі і розмістився в одному з хуторів на схід від села. Через 10 днів штаб переїхав у село Комарове. Розташований у хаті господарчого СБ «Картошки». Тут був 8 днів , а потім перейшов в один із Хуторів Заболотного, де і був до приходу Червоної армії взимку 1944 року», – розповідав сотник УПА Микола Садовий (псевдо – «Азіат», «Завзятий»).

Медична справа

У Колківській республіці розпочали працювати п’ять шпиталів. Пораненим у боях повстанцям потрібна була медична допомога. Місцеве населення також лікувалося і залучалося до роботи в лікувальних закладах. Окрім бойових поранень чи звичайних хвороб, доводилося боротися і з масовим захворюванням тифу, що поширився у воєнний час.

Керівником військових лікарень УПА на Колківщині була референт Українського Червоного Хреста УПА Василина Демчинська – «Циганка». Вона народилася у 1920 році  в селі Піддубці Луцького району. Батька радянська влада у 1940-му арештувала і розстріляла у Луцькій тюрмі в червні 1941 року. А матір з малими дітьми 15 травня 1941 року депортувала до Красноярського краю (Росія).

Василина Демчинська
Василина Демчинська

Василину арештували в червні 1941 року, їй вдалося вижити під час розстрілу в’язнів Луцької тюрми. У 1942 році очолювала жіночу ланку Теремнівського районного проводу ОУН.

Головним лікарем шпиталів УПА Колківської республіки був уродженець села Старосілля, мешканець Колок Євген Омельчук, 1911 року народження, який навчався медичної справи у Празі, член ОУН із 1935-го.

Завідували лікарнею в Колках священник Олексій Левицький і Валентина Каразія-Стешенко, 1924 року народження. У 1943 році вона закінчила також курси пропагандистів-організаторів, організовані проводом ОУН. Їм активно допомагала Зоя Петрук, 1925 року народження, уродженка села Четвертня Маневицького району.

У селі Ситниця шпиталем керувала Ольга Гайдучик-Кусінська (псевдо «Біла», «Чайка»). У 1944 році вона стала розвідницею УПА.

Хірургом у військових шпиталях УПА-Північ, у тому числі й на Колківщині, працював єврей Мойсей Білобрам. Його у 1942 році члени ОУН викрали з гетто в Луцьку.

Сотник УПА Микола Садовий згадував, що в той час, коли в селі Комарово був штаб СБ, то поруч діяв і шпиталь ОУН.

«Лікарем був єврей Патер, років 40-45, лисий, сивий. Потім госпіталь перебазували на лівий берег річки Стир між Колками і Комарово. Кількома фурами розібрали хворих. Частина були хворі на тиф. Деяких поранених розвезли по хатах. У Маленькому лісі між Колками і Комарово ми лише ночували, а потім переїхали у великий ліс за 4-5 км за селом Комарово. Ця передислокація була потрібна, бо німці час від часу бомбардували Комарово», – згадував член ОУН Олександр Наглюк про лікарню в селі Куликовичі.

Керівництво ОУН і УПА проводило навчання медичної справи серед населення, де людей навчали надавати першу медичну допомогу. В умовах війни це було дуже потрібною справою. Найбільш здібних у такому навчанні відправляли на спеціальні вишколи санітарів і медсестер, які потім працювали не лише в шпиталях, а й під час бойової діяльності УПА.

«Я мав п’ять класів освіти, то мене направили на вишкіл у спеціальну медичну школу вчитися на санітара. Після того, як ми провчилися шість місяців, видали справжні дипломи з тризубом. Діяли також школи розвідників, саперів, а вже під осінь і медсестер», – згадував колківчанин Ростислав Єфімчук.

Навчання медсестер відбулося у селі Куликовичі. Про них яскраво розповіла член ОУН із Рівненщини Людмила Барабаш.

«Забрали мене на вишкіл аж у Колки. Там була своя маленька українська держава. Республіка. Там господарювала УПА. Вся влада була наша. Порядок був великий… Мене гарно поселили… Ми вчилися на радисток. Десь зо двадцять таких молодюсіньких, як я. Нам так тоді було добре. Нічого не робиш, тільки учишся. Половина дівчат вчилося на радисток, половина – на медичних сестер.

…У них, у медсестер, було цікавіше. Моя сусідка, медичка Надя, з Волині, вчила інших, бо сама закінчила курси медичних сестер у Луцьку у 1942 році. Такі курси були тільки в Луцьку і Рівному. Недовго. Забрала там багато чого з аптеки, інструменти хірургічні взяла – і в ліс. До УПА.

Була на приділеному їй санітарному пункті, а тоді направили вчити на медсестер у Колки. Я від Наді багато тоді навчилася. Ходили разом до лісу. Збирали різні трави. Лікувальні. Зела – так їх називала Надя.

...Я вчилася розрізняти і фабричні лікарства. Було всього там повно: ліків усяких – і совєтських, і польських, а найбільше німецьких. І то треба було знати які ліки від чого. І нас, майбутніх радисток, вчили ранєних тягнути.

Насправді витягали – начебто підбитий, а ти одразу маєш подивитися, куди ранєний, перев'язати, дати там якийсь порошок чи лікарства напитись, а тоді тягни сама в безпечне місце. І вивих вправляти навчали, і навіть розрізати таким блискучим ножичком рану і виймати кулю… Усе те начиння в сумці біля кожної медсестри коло ліжка було день і ніч», – розповіла Людмила Барабаш.

Людмила Барабаш, 1953 рік
Людмила Барабаш, 1953 рік

Читайте також: На Рівненщині відновлюють експонати з підпільного повстанського шпиталю

Військове навчання

У червні усе чоловіче населення від 15 до 45 років Колківської республіки УПА мобілізувала на два місяці для навчання військової справи. Це було потрібно для організації самооборони населення та поповнення повстанських лав.

Колківчанин Петро Стратон, 1924 року народження, проводив вишколи юнацтва. Діяла молодіжна організація «Юнаки». Молоді, окрім військової підготовки, читали лекції з історії України, давали читати літературу, яку видавала ОУН.

«Всіх зібрали в Колках і навчали стройовій ході, орієнтуванню на місцевості, топографії. Також навчали як поводитися зі зброєю та вибухівкою. Але зброї не видавали. Навчання тривало два місяці. Потім нас розіслали по сотнях. Особисто мене в числі 10 людей із найближчих сіл, яких я до цього не знав, направили в сотню «Богдана», що дислокувалася в лісі неподалік села Гораймівка Цуманського району. Тут нас також навчали стройовій підготовці та іншим воєнним наукам», – згадував Адам Наумчук.

Слідче фото опізнання Рубащенка
Слідче фото опізнання Рубащенка

Колківчанин Олександр Мартинюк – «Соловей», 1923 року народження, був інструктором із стройової підготовки в Колках. Він розповів, що «Рубащенко» був одним із головних керівників УПА в Колках. Особливо йому запам'яталося, як командир гарно співав якось увечері народні пісні з рядовими повстанцями.

Сотник УПА Микола Садовий – «Азіат», 1926 року народження, уродженець міста Колки, був керівником школи мінерів.

Під час військових навчань була й перерва. Велике значення влітку 1943 року мала допомога повстанців селянам зібрати врожай, на який зазіхали німці, поляки та червоні партизани. Тож УПА організувала охорону полів, де працювали люди. Молотити та віяти хліб селяни приходили під охороною УПА.

На території республіки повстанська цивільно-військова влада провела земельну реформу. У розпорядженні командира УПА «Клима Савура» від 15 серпня 1943 року йшлося, що скасовуються колгоспи, і земля належить народу. 

Розпорядження УПА про земельну реформу
Розпорядження УПА про земельну реформу

«З метою підготовки офіцерського складу для УПА за наказом «Клима Савура» влітку 1943 року була організована школа розвідки, якою керував «Босий», – дізнаємося з протоколу допиту Степана Коваля – «Рубащенка» у 1956 році.

Уродженець села Ситниця Маневицького району Дмитро Нагорний – «Босий», 1922 року народження, пройшов шлях в ОУН від ройового до сотника УПА. Його загін базувався поблизу  Ситниці. У школу розвідників у селі Комарове під керівництвом Нагорного направляли людей з кожного району і загону УПА.

У приміщенні колишньої польської школи в селі Рудня біля Колок працювала підстаршинська школа УПА, якою керував Павло Іванчук, командир сотні УПА ВО «Турів». У ній вивчили понад 30 ройових командирів з різних районів і загонів УПА. Школа діяла до початку листопада.

«У школу часто приїжджав з перевіркою бойової і стройової підготовки командир «Рубащенко», – розповів ще один учасник навчання Василь Зінчук, 1922 року народження, уродженець села Рудники, житель містечка Колки.

Він також зазначив:

«Влітку 1943 р. наша школа УПА брала участь у параді військ УПА в селі Будки Колківського району. Я там також був і особисто бачив, як у цьому параді йшла піхота, кавалерія, кілька пушок і дві грузові автомашини, всього понад тисяча осіб. Приймав парад «Рубащенко». Він виступив із промовою, в якій закликав боротися за самостійну Україну».

Навчання військової справи населення і поповнення УПА було вимогою воєнного часу. Для ліквідації відділів УПА обергрупенфюрером Еріхом фон дем Бахом у липні-серпні 1943 р. на території Волині та Полісся було проведено широкомасштабну антиповстанську операцію.

Для її координації додатково діяли оперативні бази в Любомлі, Володимир-Волинському та Горохові. Було залучено близько 10 тисяч військових (у тому числі вся польська поліція), 10 механізованих батальйонів, національні охоронні підрозділи, 27 літаків, 50 одиниць бронетехніки, 5 бронепоїздів, артилерія.

Друга світова війна тривала, тож поблизу Колківської республіки відбувалося постійне протистояння з окупантами. Зафіксовано у різний час вісім ворожих нападів на Колківську республіку.

Нацисти намагалися прорватися зі сторони довколишніх населених пунктів – Тростянця, Голоб, Борович, Маневич і Чорторийська, від Ківерців. Але, попереджені розвідкою про рух ворожих колон, бійці УПА організовували засідки і оборону сіл, завдаючи ворогу чималих втрат.

Лише у вересні – жовтні 1943 року на цих теренах УПА провела 47 боїв проти німецьких та 57 боїв із червоними партизанами, які часто нападали і грабували села Колківської республіки. Повстанцям вдалось знищити більше 1 500 німецьких солдат і офіцерів. У цей час загони УПА не дорахувались 414 вояків.

Жіноча і господарська референтури

Жінки у національно-визвольній боротьбі на свої плечі покладали часто звичну для чоловіків роботу – опановували військове мистецтво і брали участь у боях, були розвідницями і зв'язковими, медсестрами та господарчими... 

А скільки матерів, сестер, дружин і дівчат у тилу робили прості і водночас героїчні вчинки – доглядали за пораненими, годували втомлених війною повстанців, шили їм одяг, готували та передавали в ліс продукти, збирали лікарські трави. Вони були опорою і надією, натхненням і сенсом боротьби за незалежність.

Особливо важливу роль в житті Колківської республіки відігравала жіноча мережа ОУН. Вона була активно розбудована у цьому районі з січня 1943 року.

Колківчанка Галина Рейкіна, 1925 року народження, що вчителювала в селі Довжиця, у січні 1943 року була запрошена у Колки на конференцію вчителів, що під легальним прикриттям проводила ОУН. Там Галину залучили до підпілля.

«Після короткої бесіди про значення і задачі ОУН, вони мені запропонували бути станичною провідницею ОУН у селі Загорівка. Я погодилася. Взяла собі псевдо «Ярослава». Окрім того, вони сказали, що в лісі є ціла повстанська армія, і що вони скоро виступлять проти німців та будуть вести боротьбу за самостійну соборну Україну. Станичною ОУН в селі Загорівка я була 5 місяців до 15.06.1943 р. За цей час ми з А. Деркач зібрали 7 осіб, з якими проводили заняття по вивченню Декалога, читали Т. Шевченка «Кобзар», окрім того, я давала елементарні знання з медицини: догляд за пораненим, як робити перев'язки. Надалі ми займалися заготівлею білизни для УПА. З кінця липня 1943 р. мене призначили кущовою провідницею ОУН. У мій кущ № 2 входили Колки, села Розничі і  Ситниця. Моєю роботою було керувати і перевіряти роботу станичних по селах», – так розповіла Рейкіна на допиті НКВС у 1944 р.

У цих словах свідчення про широку підпільну роботу українських націоналістів, і про підготовку ними антинацистського фронту.

Мешканка села Куликовичі Ніна Оліферчук, 1927 року народження, під час Колківської республіки була керівником розвідувального відділу жіночої мережі районного проводу ОУН, була членом Служби безпеки ОУН.

Колишню колківську комсомолку Тамару Калуш, 1925 року народження, також залучили до націоналістичної діяльності. Вона працювала друкаркою районного проводу ОУН і була в підпорядкуванні керівника СБ «Моряка». Згодом, на допиті радянських спецслужб, вона розповіла:

«Працювала два тижні в штабі «Рубащенка» в Колках. Я друкувала списки членів УПА, план підготовки підстаршинської школи. Ці плани були дуже детальні. Також були накази сотенним в організації сотні, накази для придбання обмундирування для вояків. Працюючи в референтурі господарчого «Гусениця» я друкувала списки обліку помолу зерна на млинах, наявність його, відомості відпуску продукції та інші документи господарського характеру. Перед приходом ЧА приходили до мене зв'язкові «Моряка» і забрали в пропагандивний відділ в селі Куликовичі. Там я друкувала від відділу пропаганди від начальника відділу пропаганди «Дуба» повстанські листівки антирадянського змісту, звернення до червоноармійців, щоб кидали зброю і переходили на їх сторону, що їх обманюють політруки».

У вересні 1943 року в селі Ситниця відбувся двотижневий вишкіл телефоністок. Серед  28 присутніх було чотири чоловіки. По закінченні здавали іспити. Анна Мордик – «Катя» розповіла:

«Курси телефоністок проходили в білій великій хаті біля школи, їх проводив незнайомий інструктор. Він був літнього віку з білими вусами».

Члени жіночої референтури займалися і національно-патріотичним вихованням молоді. Зокрема, про це йдеться в обвинувальному висновку радянських спецслужб щодо дівчат, які були активними діячками Колківської республіки:

«Ніна Оліферчук, Галина Янчик, Наталя Міневич і Анна Мордик з 1943 року були активними учасниками антирадянської націоналістичної повстанської молодіжної організації «Юнаки», яку створювали українські націоналісти для підготовки молоді до збройної боротьби проти радянської влади. За завданням цієї організації вони проводили активну антирадянську діяльність, займалися антирадянською пропагандою, поширювали літературу ОУН, виховувалися в націоналістичному дусі, вивчали Декалог, заготовляли одяг для УПА».

Станичним станичним молодіжної організації ОУН «Юнаки» був колківчаниин Володимир Каразія.

У господарській референтурі ОУН активно працювали і жінки, і чоловіки. Можна сказати, що часто господарська і жіноча мережі ОУН діяли спільно. У кожному селі кожного району на Волині діяли люди, що займалися підготовкою криївок, бункерів для УПА, збирали їм продукти, одяг і зброю. Була дуже чітка структура й ієрархія мережі господарчих.

Районний керівник господарства підпілля ОУН Павло Сірик згадував:

«Мені щомісячно подавали звіти кущові керівники господарства ОУН. У звітах писали про заготовку і розтрати та про залишки продуктів за місяць. ХІ кущ (підрайон) з центром в селі Куликовичі. Господарчим цього куща був Павло Слюсар «Чернота». В кущ входило шість сіл (станиць): Куликовичі, Мала Осниця, Заріччя, Тельчі та Ніченівка. Там також були господарчі, що підпорядковувалися кущовому – Слюсару. «Чернота» житель села Куликовичі, у його криївці сховали зерно. Він користувався великою довірою командувача загонами УПА по Колківському району «Рубащенка». Він давав на зберігання «Черноті» свої документи та речі».

Відомо, що у схроні села Куликовичі було закопано 620 центнерів зерна, також зібрано 50 пар білизни, 15 пар рукавиць… У селі Копилля було викопано 7 бункерів, де заклали 450 центнерів жита, 45 центнерів борошна, 300 кілограмів сухарів, 7 операційних столів, лікарняні ліжка та медикаменти. Таких запасів для УПА було багато у селах і лісах усієї Волині.

Освіта та культура

Особливу увагу повстанці приділяли навчанню та вихованню дітей і молоді. 20 серпня 1943 р. командир воєнної округи УПА «Заграва» Іван Литвинчук (псевдо – Дубовий) видав наказ:

«На всіх теренах, звільнених УПА від імперіалістів, дня 1.Х.1943 р. почати учбовий рік та забезпечити школи педагогічними силами. Навчання в школі є обов’язковим».

А в жовтні суспільно-політична референтура ОУН організувала вчительську конференцію. У ній взяло участь 80 педагогів, які обговорювали, яким має бути навчально-виховний процес у відновлених навчальних закладах.

У селі Старосілля діяла суспільно-політична референтура ОУН, де виготовляли листівки та відозви до населення, матеріали для вишколів для всього північно-західного краю, а влітку 1943 року був надрукований посібник для початкових шкіл «Українознавство».

«Мені прийшлось творити тут у Старосіллі суспільно-політичний осередок крайового підпорядкування, де видавалися друковані матеріали для всього Північно-західного краю ОУН, а також для інших земель, організовувати вчительську конференцію, писати разом із вчителями посібник «Українознавство». Наша Повстанська держава в 1940-х роках територіально була більша ніж деякі європейські держави», – згадував Степан Семенюк «Матвій», провідник ОУН Луцької округи на Волині, суспільно-політичний референтом обласного проводу і груп «Турів» і «Тютюнник» ВО УПА-Північ та суспільно-політичної референтури ОУН ПЗУЗ.

Степан Семенюк
Степан Семенюк

Друкарню УПА в містечку Колки очолювала Віра Шиприкевич (псевдо – «Зелена»), яка була родом із родини священика з Луцького району.

Степан Семенюк також розповів, що у старшинській школі Павло Іванчук – «Галайда» керував великим добре зібраним хором, який чарував своїм співом повстанських, стрілецьких, народних пісень.

Окрім того, «Галайда» вів ще й місцевий молодіжний хор в будинку «Просвіти». При «Просвіті» було відновлено й аматорський гурток. Молоді аматори кілька разів ставили в містечку і селах дуже популярну виставу «Пошилися в дурні», декламували поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Олеся й інших.

«Одного разу я ходила у клуб на лекцію Юрія Наумова «Про державний лад». У вересні 1943 року я була в клубі ведучою на вечорі, присвяченому Лесі Українки. Валя Рудецька читала лекцію про її життя і творчість»,  – розповідала на допиті НКВС Галина Рейкіна.

У православному храмі Колок його настоятель отець Соколовський проводив богослужіння українською мовою, а незабаром майже в усіх храмах на теренах республіки звучало рідне слово.

Протягом вересня-жовтня 1943 року у Колківській республіці відгуляли до десятка сільських весіль. Степан Коваль – «Рубащенко» на слідстві у 1954 р. повідомив:

«В усіх селах Колківського і Цуманського (нині Ківерцівського – ред.) районів проводили мітинги, на яких учасники ОУН, а іноді і я, як командир загону, виступали із закликом боротися за Самостійну Україну».

У його обвинувальному висновку також було зазначено:

«Будучи командиром загону УПА, Коваль неодноразово виступав перед повстанцями, а також перед місцевим населенням в селі Гораймівка і Колки, закликав до озброєної боротьби проти радянської влади та за побудову Самостійної України».

Степан Коваль фото зі слідчої справи 1954 р
Степан Коваль фото зі слідчої справи 1954 р

Часом для пропагандивного ефекту повстанці проводили парад своїх військових сил. За свідченням колківчанина Івана Шарука, в селі Ситниця влітку 1943 року «Рубащенко» приймав парад повстанських військ, де взяли участь 11 кінних сотень.

Нацисти спалили Колки

У кінці жовтня 1943 року розпочався масований наступ гітлерівської дивізії з танками й артилерією проти Колківської повстанської республіки. 1 листопада відбувся інтенсивний артилерійський обстріл і бомбування Колок з повітря.

4 листопада з’явилися п’ять нацистських літаків. Від скинутих ними бомб у містечку відбувалися масштабні пожежі. Одночасно на територію Колківської республіки посунула потужна танкова колона. До вечора містечко Колки було майже повністю зруйноване, загинули сотні мирних мешканців. Людмила Барабаш пережила це:

«Налетіли самольоти німецькі і як почали бомбити… Боже, хати догори злітають, вози летять на тебе, у коней тельбухи вивернуті, всі кудись летять… Світ за очі. Я, пам'ятаю, зірвалася, то ж із самого ранечка те бомбування почалося, ледь не гола, вхопила байкове одіяло й біжу. Хтось крикнув: «Дівчата! Біжіть до лісу!» Лечу як здуріла, падаю, перепинаюсь, одіяло на спині, думаю, що ним захищуся, коли що, вкриюся, тапочки згубила, ніг не чую - з переляку чи задубіли… А тут по боках з-під землі чорна багнюка аж до неба вилітає, бачу, яка вся чорна від болота. Пулі кругом сичать, цвьохають то тут, то там. Біжу і падаю, встаю і знов лечу. І хриплю від задухи. Впала вже під лісом, все тремчу від страху і холоду, боюся оглянутись, бо чую, що там бомби рвуться, самольоти ревуть – летять так низько, що здається колесами черкають дерева. І стрільба велика. Дивлюсь, а біля мене одна наша з курсів. Очі вирячені, мовчить, ні слова. Пізнала я її. З-під Дубна. От ми з нею і далі в ліс пішли. Думаю, німці не за забили, то в лісі задубіємо. А що було робити? Не вертатися ж назад. І от на наше щастя нас підібрали наші. Бандерівці. Як ми зраділи! Перевезли аж на Тернопільщину, в Бережанський район».

Внаслідок наступальної операції німців, після важких боїв, загинуло багато цивільного українського населення, сотні повстанців, частина загонів УПА змушені були відійти в навколишні ліси. Місцеві члени ОУН і УПА повернулися в свої села.

Референтка Українського Червоного Хреста УПА Василина Демчинська – «Циганка» під час знищення Колківської республіки разом із охоронними відділами шпиталів під сильним обстрілом ворога зуміла переправити хворих через річку Стир і врятувала життя сотням вояків УПА.

З початку 1945 року вона була членом Рівненського окружного проводу ОУН. Загинула 14 (6).08.1945 р. в бою з оперативно-військовою групою НКВС в селі Піддубці (кинулася у полум’я палаючої клуні). Лицар Срібного Хреста Заслуги УПА (1945) (посмертно). Нагороджена відзнакою УПА «За боротьбу в особливо важких умовах».

На одному з допитів НКВС С. Коваль – «Рубащенко», розповів, що після загибелі Колківської республіки на нараді у командира УПА-Північ Дмитра Клячківського – «Клима Савура» аналізували ці події.

Читайте також:  Зв’язковій  Клима Савура Ганні Зеленій виповнилося 93 роки

У цій розмові «Клим Савур» зупинився на тому що «Олег» і «Рубащенко» сконцентрували в районі Колок завелику кількість груп УПА, в результаті чого німці розпочали наступ в районі Колок iз застосуванням авіації та постраждало місцеве населення.

Дмитро Клячківський
Дмитро Клячківський

Суспільно-політичний референт обласного проводу і груп «Турів» і «Тютюнник» ВО УПА-Північ Степан Семенюк – «Матвій» у своїх спогадах написав:

«У той час нам забракло почуття дійсності – ми прийняли завойовану волю, як щось стале, вже дане нам. А волю треба постійно здобувати, постійно утверджувати – усім разом і всіма засобами! Люди бачили в нас своє військо, свою державність, часто забуваючи якою ціною далася нам та державність і серед яких зовнішніх небезпек ми були. Перемоги УПА в боротьбі з нацистськими та більшовицькими окупантами переконували нас у нашій правоті й силі. Ми тішилися здобутою волею, що цілком природно, але не зовсім усвідомлювали ситуацію, що була неподалік, тому й загинула Колківська республіка».

Повстанські відділи УПА продовжили свою антинацистську боротьбу, перебуваючи в лісах. У волинських містах, окупованих нацистами, діяло підпілля ОУН. На території Колківської республіки також тривала національно-визвольна боротьба. Її ускладнювало те, що доводилося тримати фронт на дві сторони – проти коричневих і червоних окупантів.

Читайте також: За Камінь-Каширський УПА воювала з нацистами

Після вигнання нацистів, лави УПА знову масово почали поповнюватися молоддю, яка не хотіла йти у Червону армію. Починався новий етап боротьби: радянська влада, знову захопивши нашу землю, розгорнула війну проти місцевого населення, яке прагнуло мати власну державу.

Терор, залякування, репресії та депортації мирного населення, залучення військової сили та радянських спецслужб проти ОУН і УПА і озброєне простистояння з ними аж до початку 60-х років – таким було «звільнення» Волині й одночасна нова окупація.

Репресовані антинацисти

У лютому, вигнавши нацистів із Луцька, на Волинь повернулася радянська влада. Уже в наступні тижні вона розпочала активне полювання на членів ОУН і УПА. Головною метою було знищення ідеологічного супротивника. Про це чітко написано в обвинувальному висновку від 12 липня 1944 року щодо колківської репресованої молоді:

«Ставлячи своєю метою насильний вихід Радянської України із Союзу СРСР і створення «Самостійної Української держави» – українсько-німецькі націоналісти у Колківському районі Волинської області на початку 1943 року створили крупну повстанську націоналістичну організацію зі своїм каральним органом, так званою «Службою безпеки», учасники якої після звільнення Червоною армією Колківського району від німецьких окупантів, за вказівкою окружного проводу ОУН повели відкриту озброєну боротьбу з Радянською владою, застосовуючи терор проти керівників радянсько-партійних органів і представників ЧА. В результаті проведених оперативних і слідчих заходів УНКДБ по Волинській області були виявлені та арештовані в різні дні березня, квітня і травня 1944 р. активні учасники ОУН і її СБ (19 прізвищ) і притягнені до кримінальної відповідальності».

Печатка про репресії до родичів
Печатка про репресії до родичів

Численні арешти колківчан і мешканців довколишніх сіл, районів, які входили у Колківську республіку відбувалися з березня упродовж всього 1944 року, а також і в наступні роки, доки тривала на Волині національно-визвольна боротьба.

Їх хотіли покарати за те, організовували «тимчасове господарювання українських націоналістів у Колківському районі». Називаючи українських націоналістів українсько-німецькими, їх судили, відправляли у концтабори ГУЛАГу або розстрілювали тут же, на Волині, за боротьбу з німецькими нацистами! Ті, хто називав себе визволителями від нацистів!

Адже в той час, у травні 1943 р., радянська влада була далеко, а червоні партизани у волинських лісах з’явилися за два місяці й у перший час не робили нічого суттєвого, навпаки – грабували місцеве населення, розв’язували військові сутички з УПА.

У архівах радянських спецслужб сьогодні зберігаються і відкриті для дослідників чимало справ щодо творців і активних учасників Колківської республіки. З часом, їх усі буде віднайдено, зібрано й вивчено детальніше. Багато з командирів та інших членів ОУН і УПА загинуло у боях або було заарештовано у наступні десятиріччя після виснажливої та нерівної боротьби.

Різною була доля командирів Колківської республіки. Перший командир УПА на Волині, командир УПА-Північ (з листопада 1943 р.) полковник Дмитро Клячківський – «Клим Савур» загинув 12 лютого 1945 року в бою з переважаючими силами НКВС біля Оржівських хуторів Клеванського району на Рівненщині.

Організатора і командира відділів УПА на Волині Юрія Стельмащука – «Рудого» заарештували 9 червня і 5 жовтня 1945 року розстріляли у Лук’янівській в'язниці в Києві.

Читайте також: Генерала «Рудого» затримали на Камінь-Каширщині

Крайовий провідник УПА-Північ полковник Іван Литвинчук – «Дубовий» загинув 18 січня 1951 року у бою зі спецгрупою МДБ.

Окружний провідник ОУН Луччини, командир ВО «Турів» УПА Микола Якимчук-Ковтонюк – «Олег»  29 липня 1947 року застрелився, щоб не здатися живим у руки МГБ, під час оточення у криївці в селі Борохів Ківерцівського району.

Командир загону «Котловина» УПА-Північ Степан Коваль – «Рубащенко» був арештований 20 березня 1954 року під прізвищем Дмитро Литвин в Івано-Франківську, засуджений на 10 років ГУЛАГу, звільнений 8 серпня 1956 року, реабілітований 15 вересня 1992 року.

Районний керівник Служби безпеки Колківського районного проводу ОУН Юрій Шевченко – «Моряк» загинув 1 січня 1945 року в бою, оточений оперативно-військовою групою НКВС в урочищі Нежель поблизу села. Новосілки Маневицького району разом із 13-ма бойовиками УПА.

Поодинці та невеликими групами радянські спецслужби розправлялися з іншими учасниками Колківської республіки.

Суспільно-політичний референт обласного проводу і груп «Турів» і «Тютюнник» ВО УПА-Північ Степан Семенюк (Драницький) – «Матвій» помер 12 липня 2019 року у віці 99 років.

Його схопили в полон 9 вересня 1944 року, засудили до розстрілу, який замінили на 25 років ГУЛАГу. Під час Норильського повстання політв'язнів Степан Семенюк одним із його керівників. У 1955 році був переведений в ув'язнення в Польщі, де після звільнення проживав усе життя, часто приїжджаючи в Україну в часи незалежності.

Завідувачка лікарнею в Колках Валентина Каразія-Стешенко працювала медсестрою в Колківській лікарні, була арештована 4 квітня 1944 р. і 31 липня засуджена на 20 років концтаборів, звільнена 1 квітня 1955 р., до 2 березня 1993-го мешкала в місті Жезказган (Казахстан).

Керівниця шпиталю УПА в селі Ситниця Ольга Гайдучик-Кусінська була засуджена на 15 років ув'язнення, звільнена 10 березня1956. Мешкала Херсоні, реабілітована 17 квітня 1991 року.

Справа дев’ятнадцятьох

В архіві СБУ Волині зберігається трьохтомна справа на 19 активних учасників ОУН і УПА Колківської республіки.

Фігуранти слідства: брати Олександр, Степан і Василь Наглюки, брати Микола і Олександр Садові, Наталя Пантелеймонівна Міневич, Марія Григорівна Міневич, Галина Рейкіна, Андрій Лещук, Василь Пущинський, Павло Слюсар, Адам Наумчук, Тамара Калуш, Людмила Сіліч, Леон Курдельчук, Ніна Оліферчук, Ірина Наглюк, Галина Янчик, Анна Мордик.

Вони були арештовані в різні дні березня, квітня і травня, а Галина Рейкіна 24 червня 1944 року. Їх утримували в Луцькій тюрмі, катували й допитували протягом весни-літа.

Із 19-ти у 1944 році  чотирьом було по 17 років, трьом по 18, шістьом по 19, і по одному – 20, 21, 24, 34, 35, 36 (Олександр Садовий).

Усі вони в часи Колківської республіки займалися господарчими, медичними, культурно-освітніми та військовими справами.

На допитах слідчі намагалися якомога більше вивідати про непійманих у той час командирів «Рубащенка» і «Моряка», адже заарештовані тісно з ними співпрацювали. Розпитували і детально про те, хто чим займався під час «тимчасового господарювання українських націоналістів у Колківському районі», яку роботу виконували в ОУН і УПА.

Усім цим молодим людям хотілося жити, любити, бути вільними. Тож не дивно, що вони на слідстві намагалися якомога менше розповісти про свою діяльність, перекласти активні дії на інших людей, казати, що помилилися або були мобілізовані в УПА мимо їхньої волі. Найбільше серед них відрізнялися двоє 19-річних дівчат Галина Рейкіна та Людмила Сіліч.

Учителька за професією Галина Рейкіна єдина на слідстві і на суді говорила про те, що добровільно вступила в ОУН, була станичною жіночої мережі ОУН на псевдо «Ярослава», виступала з патріотичними промовами на мітингах, займалася агітацією молоді в ОУН, виховувала її в націоналістичному дусі. На суді свою вину визнала частково.

«Прошу врахувати мою молодість і винести якомога меншу міру покарання», – сказала Галина Рейкіна в останньому слові.

У вироку її охарактеризували як одного з провідних та активних керівників націоналістичної організації та засудили до вищої міри покарання – розстріл.

Галина Рейкіна була єдиною з дев’яти дівчат, що йшли по одній справі, якоу покарали найсуворіше – 2 грудня 1944 р. у Луцькій тюрмі вирок було виконано.

Галина Рейкіна
Галина Рейкіна

Про Людмилу Сіліч слідчі, окрім допитів її самої, запитували усіх учасників і свідків процесу. Запитували про неї в інших і на судовому засіданні. Під час Колківської республіки Людмила Сіліч була дівчиною керівника місцевого СБ ОУН Юрія Шевченка – «Моряка».

За ним у той час активно полювали чекісти. І сподівалися, що Людмила їм у цьому допоможе. Учасник Колківської республіки, але фігурант іншої слідчої справи Петро Стратон, який був зв’язковим «Моряка», на допиті повідомив:

«Сіліч Людмила була дівчиною «Моряка» і його агентом в одному з сіл Колківського району. Всі донесення вона передавала «Моряку» особисто. Він називав її дуже доброю розвідницею, здібною. В селі Черниж Сіліч проживала у свого дядька».

«Сіліч я знаю з 1942 р. Націоналістичну роботу їй не довіряли, бо вона була зі східних областей», – сказала Галина Рейкіна на суді на захист Людмили.

Це свідчення двічі врятувало їй життя – коли давали строк ув’язнення, і коли достроково його зменшували, щоб звільнити.

Людмила Сіліч народилася в Києві. Жила у центрі столиці – її бабуся і дідусь мали квартиру на вулиці Трьохсвятительській у будинку № 20 біля стін нинішнього Михайлівського Золотоверхого собору, який відбудували у 1997-1998 роках. Батько родом з Колок, до 1939 року працював в Луцьку інженером водопостачання, мама з Одеси – художник-фотограф.

Людмила навчалася в київській середній школі № 25, її однокласницею була донька Григорія Котовського Льоля. На початку війни сім'я жила в Києві. Тато захворів на запалення легень і не змогли евакуюватися, а в 1942 році голод змусив переїхати на Волинь, до матері батька.

З Юрієм Шевченком Людмила познайомилася в грудні 1942 року на вечорницях у подруги. Він у той час працював у магазині службовцем. Після знайомства вона стала з ним дружити.

У тому ж місяці дівчина у 17 років стала сиротою – її батьків вбили нацисти. Юрій намагався всіляко підтримати Людмилу. Потім хлопець тимчасово виїхав з містечка, але написав їй два листи, де освідчився у коханні.

Він повернувся, коли виникла Колківська республіка. І залучив її до спільної націоналістичної діяльності. Людмила під час німецької окупації почала працювати в аптеці. Свою роботу продовжувала і після приходу радянської влади – аж до арешту 5 травня 1944 р. У постанові на арешт зазначено, що до квітня 1944 р. Людмила Сіліч листувалася з Юрієм Шевченком – «Моряком».

На всіх допитах Сіліч заперечувала свою причетність до ОУН і до розвідки. 23 червня 1944 року Людмила погодилася дати свідчення про свої стосунки з «Моряком», про що постійно запитували слідчі. Але! У справі сторінка з ліричними словами, очевидно, присвяченими «Моряку», і внизу напис слідчого, що вона погодилася говорити про особисті стосунки, та передала лише ці рядки.

А наступного дня, 24 червня, відповідати на питання на допиті відмовилася взагалі. Насправді, невідомо що тоді відбувалося у тюрмі. Через багато років Сіліч у клопотанні про помилування напише, що зізналася у стосунках із «Моряком», бо слідчий дуже чіплявся до неї і змусив її так свідчити.

Але жодної інформації про ОУН вона на слідстві не видала. На суді відповіла, що суть обвинувачення їй зрозуміла, винною себе визнає частково тільки через те, що мала зв'язок з «Моряком». А в останньому слові сказала: «Прошу Воєнний трибунал послати мене на роботу. Я себе виправдаю».

Людмилу Сіліч засудили на каторжні роботи на 20 років з позбавленням прав на 5 років і конфіскацією майна. Вона відсиділа майже 11 років. У 1955 р. строк знизили до 10 років, а 5 лютого 1955 р. Людмилу Сіліч достроково звільнили.

Спочатку вона жила на Колимі у місті Магадан. Там вийшла заміж за українського політв'язня, народила дитину. Згодом вони переїхали в Україну в Миколаївську область. Реабілітована у 1992 році.

У 2001 р. Людмила Сіліч-Дідан, проживаючи у місті Миколаїв, намагалася повернути у свою власність київську квартиру бабусі та дідуся, яка була вилучена після її засудження. Чим ця справа завершилася, поки невідомо.

Відміна вироку Людмилі Сіліч
Відміна вироку Людмилі Сіліч

Із усіх 19 фігурантів справи активістів Колківської республіки шістьох було засуджено 25-26 серпня 1944 році у Луцьку до розстрілу: Г. Рейкіну, О. Наглюка, М.Садового, П.Слюсаря, А. Лещука, О. Садового.

На 20 років каторжних робіт ГУЛАГу засудили А. Наумчука, С. Наглюка, Н. Оліферчук, І. Наглюк, Л. Сіліч.

На 15 років каторжних робіт ГУЛАГу засудили Л. Курдельчука, В. Пущинськийого, М. Міневич, А. Мордик, Г. Янчик, В. Наглюк, Н. Міневич, Т. Калуш.

Вирок уривок
Вирок уривок

Засуджений до розстрілу О. Садовий помер у тюрмі 29 листопада 1944 р. Іншим п’ятьом вирок виконано 2 грудня 1944 року. Очевидно, що розстріл був на території Луцької тюрми.

У документах справи зберігся документ, який засвідчує не лише дату і місце, а й виконавців:

«Акт. 1944 року грудня місяця 2 дня. м. Луцьк. Комендант УНКВС Волинської області ст. лейтенант Мясников, начальник відділу А УНКВС капітан держбезпеки Сілуков в присутності пом. прокурора Львовского ВО капітана юстиції Дроздова виконали вирок про розстріл Наглюк О., Садового М., Лещук А., Слюсаря П., Рейкіної Г. Всі вказані особи 2 грудня 1944 р. о 21 год. 25-35 хв. Розстріляні».

Акт розстрілу
Акт розстрілу

Читайте також: Антирадянщина зразка 1945 року: як НКВС розправилося з луцькими студентами

Засуджені до ув’язнення активісти Колківської республіки змогли вийти на волю у 1954-1955 роках. Доля їх розкидала по всьому світі, на Волинь повернулися одиниці. Навіть у перші місяці незалежності України старі кадри радянської спецслужби продовжували стежити за учасниками національно-визвольної боротьби та їхніми родинами.

У справі зберігаються документи, датовані 28 жовтня 1991 року: начальник Маневицького РО СНБУ по Волинській області майор І. Черевко надав довідку про кожного із 19-ти учасника справи з описом, хто лишився з його родичів, із детальними роками життя та домашніми адресами.

Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

В часи незалежності

У перші роки незалежності України завдяки старанням голови Волинського братства вояків ОУН і УПА Мелетія Семенюка в Колках на честь захисників повстанської республіки встановили пам’ятний знак.

Памятник Колківській республіці
Памятник Колківській республіці

Мелетій Семенюк кілька років підряд організовував конференції на честь Колківської республіки, марші ветеранів УПА містечком.

Читайте також: «Рай можна здобути лише у боротьбі», – реабілітований упівець Петро Мартинюк

1

14 жовтня 2009 року Колки відвідав Президент України Віктор Ющенко. У своєму виступі він відзначив, що воїнам УПА та місцевим мешканцям вдалося створити у глибокому німецькому тилу на двох тисячах квадратних кілометрах острівець вільної України, де відразу ж завирувало національне життя.

«Ми повертаємо нації правду про героїчні сторінки її минулого. Правду про героїв Української повстанської армії і Колківської республіки кожен українець має усвідомити розумом і серцем. На цій святій правді ми виховуватимемо наступні покоління нашого великого народу», – наголосив Віктор Ющенко.

Віктор Ющенко вшановує пам'ять Колківської республіки у 2009 році]
Віктор Ющенко вшановує пам'ять Колківської республіки у 2009 році]

У 2015 році воїни ОУН і УПА на законодавчому рівні були визнані ветеранами Другої світової війни. Щороку навесні пам'ять про Колківську республіку та її творців вшановують на державному рівні, які організовує місцева та обласна влада. Активну участь в урочистостях беруть громадські та політичні, молодіжні організації, навчальні заклади та широка громадськість Волині.

Читайте також: Як відзначали 75-річчя створення Колківської республіки

Відкритість для дослідників архіви радянських спецслужб дають можливість і надалі досліджувати історію Колківської республіки та її учасників. Правда про ці події минулого робить нас сильнішими.

Леся БОНДАРУК,

            кандидатка історичних наук,

            Український інститут національної пам’яті

Коментар
19/03/2024 Вівторок
19.03.2024
18.03.2024