«Коли в сім’ях панують мир, злагода й достаток, то це і є найкраще майбутнє», – Іван Киричик

07 Жовтня 2020, 10:00

2992

25 років свого життя віддати роботі на підприємстві «Волиньторф», очолити колектив у найскрутніші часи, вивести продукцію на міжнародні ринки, а завдяки депутатству у Волиньраді не дозволити прихватизувати завод, який став годувальником сотень волинських сімей – це все про Івана Киричика, якого на рідній Маневиччині знають і поважають.

Про дитячі мрії і дорослі виклики, політичний шантаж і Божу підтримку – у нашій відвертій розмові.

– Іване Мироновичу, нині Ви – серед найбільш авторитетних людей Волині. А в селі Прилісному Маневицького району Вас знає кожен – від старого до малого. То ви – місцевий?

– Можна сказати, що так. Адже народився 9 жовтня 1973 року в селі Карасин Маневицького району.

– В якій сім’ї виховувалися?

– Я мав трьох старших сестер. Батько з матір’ю працювали в лісництві. Наша сім’я була дуже набожною навіть у ті атеїстичні часи. Попри ризик утратити роботу, вони ходили до церкви і брали нас, дітей.

– То Ви з якого віку стали прихожанином місцевого храму?

– Та ще до школи не ходив. Думаю, з років шести.

– Тобто батьки виховували за християнськими цінностями.

– Головними принципами нашого виховання були віра та праця. Бо як уже в селі, ми мали велике господарство: дві корови, троє телят, поросята, кури, 50 кролів. Я ще був геть малим, а вже мусив щодня тих кролів нагодувати, клітки почистити.

– Фактично, Ви були єдиним татовим помічником. Зі скількох років уже вміли косити, орати, дрова рубати?

– Із класу, мабуть, шостого косив кролям траву. А потім наловчився, то вже працював нарівні з батьком: до всього, що потребувало чоловічої сили, тато мене залучав. Тому зайнятий був із самого ранку до пізнього вечора. Прийду, буває, зі школи, а вдома вже стільки завдань «нарізано», що аби встиг виконати до ночі. Щасливим днем була в мене тільки неділя. Бо лише тоді міг погуляти з хлопцями, пограти у футбол.

– Із таким навантаженням як училися в школі?

– Любив точні науки: математику, алгебру, геометрію. Відмінником не був. Але школу закінчив із однією трійкою – з німецької мови. Причому, вже коли навчався в інституті, то так підтягнув іноземну, що іспит із німецької склав на відмінно.

– Яким тоді, в юнацькому віці, бачили своє майбутнє?

– Спочатку дуже хотів стати лікарем, щоб допомагати людям, які опинилися в біді. Та оскільки хімію знав не дуже, то сестра, яка працювала на «Волиньторфі», порадила обрати фах «розробка родовищ». І так я став студентом Рівненського водного університету.

– Виходить, що відразу після закінчення школи Ви обрали спеціальність, яка визначила Ваше професійне майбутнє?

– Так, і вважаю, мені дуже поталанило. Адже по закінченні вишу я одразу влаштувався на «Волиньторф» майстром із ремонту колій (підприємство мало свою залізницю). І ось уже 25 років не змінюю місця роботи.

– Чи було складно молодому недосвідченому працівникові?

– Складно було не лише мені, а й усьому колективу. Адже на підприємство я влаштувався 1995-го – в час, коли нам місяцями не давали зарплати. Пам’ятаю, перший оклад у мене був п’ять мільйонів, але цієї суми вистачило тільки на те, аби купити комбінезон новонародженому синові.

– І як викручувалися, аби прогодувати сім’ю?

– Харчувалися продуктами із села. Оскільки мешкали в гуртожитку, де з комунальних благ була тільки старенька електроплита, то за проживання платили копійки. А коли всередині 2000-х стало геть сутужно, то мій батько продав коня, дав гроші, я купив за них вантажівку й у вільний від основної роботи час возив яблука на переробку, до Києва на продаж – ялинки (їх перед новорічними святами виписував у лісгоспі). Так і виживав.

– Пам’ятаєте мить, коли Вам запропонували очолити «Волиньторф»?

– Звісно! Такого не забудеш. Але перш ніж очолити завод, я пройшов багато щаблів. Після трьох місяців на посаді майстра з ремонту колій працював 13 років начальником дільниці з видобутку торфу. Потім став заступником директора, головним інженером. А вже далі директором.

– Чи вагалися, перш ніж сісти у крісло директора?

– Не вагався – був категорично проти! Пам’ятаю, пізно ввечері телефонує мені генеральний директор державного концерну «Укрторф» і повідомляє: «Ми тебе призначимо директором». – «Зачекайте! – кажу. – Який директор? На підприємстві мільйонні борги! Працівникам нема з чого давати зарплату!». Одне слово, я сказав категоричне «ні». Але через трохи, коли заспокоївся, знову телефонує генеральний, тільки вже дипломатичніше підходить: «Давай, – каже, – призначимо тебе на місяць. А за той період підшукаємо іншу кандидатуру».

– І вийшло, як у тому прислів’ї: немає нічого постійнішого, ніж тимчасове.

– Саме так. Бо на посаді директора я з 2009-го і дотепер.

– Які найбільші труднощі довелося подолати за ці 11 років?

– Спочатку потрібно було вибратися з боргової ями за кредитами. Адже через несплату банківських позик нам уже заблокували рахунки, до власних грошей ми доступу не мали, нам хотіли арештовувати майно. Фактично, підприємство стояло за крок від прірви.

– І під загрозою була не тільки робота заводів, а й доля тих трьохсот сімей, чиї члени працювали на підприємстві!

– Так! У ті часи втрата роботи – це була справжня трагедія. Адже навіть виїхати на закордонні заробітки було вкрай складно через необхідність виготовляти візу, а для того – отримати запрошення. За кордон тоді їздили одиниці. І закриття заводу для Прилісного та Маневичів, де розташувалися наші виробничі потужності, загрожувало катастрофою.

– Як вдалося «вирулити» ситуацію?

– Дуже і дуже складно було виходити з тієї боргової ями. Але завдяки кваліфікованим порадам друзів і особистим зв’язкам я домігся перекредитування. Ми на повну запустили виробничий процес. І фактично за пів року подолали кризу.

– Які роки можна вважати періодом розквіту «Волиньторфу»?

– На новий етап роботи ми вийшли, коли Європейський Союз став активно переходити з газу на відновлювальні джерела енергії. Саме тоді наш торфобрикет стали замовляти Швеція, Словаччина, Польща.

– Але чи не тому ви стали «ласим шматком», який хотіли «прихватизувати»?

– Зміна форми власності «Волиньторфу» – це питання, яке досі лишається відкритим. Але так, був період за губернаторства Володимира Гунчика, коли на колектив чинили тиск, коли нам не давали дозволів на розробку торф’яників, коли на підприємство двічі на місяць приїжджали інспектори і за рік нас перевіряли 26 разів.

– Особисто Вам не надходило погроз?

– Щоб аж так прямо, то мені не погрожували. Але дзвінки і «наполегливі рекомендації» не піднімати бунт на підприємстві – таке було. Відкриття кримінальних проваджень, які потім розсипалися в суді, – таке я теж переживав.

– Хто або що підтримувало в ці складні моменти?

– Я дуже завдячую колективу, а також колегам-однопартійцям. Як тільки на «Волиньторф» прибувала чергова перевірка, до мене тут же приїжджали колеги. І ось це відчуття, що я не лишився сам на сам із проблемою і що поруч вірне плече товаришів, справді допомагало вистояти й не зламатися.

– Ну і, мабуть, статус депутата Волинської обласної ради відіграв тоді не останню роль?

– Звичайно. У сесійній залі обласної ради неодноразово обговорювали ситуацію на «Волиньторфі». За підтримки депутатського корпусу Волиньради та її тодішнього голови Ігоря Петровича Палиці ми ухвалювали конструктивні рішення для порятунку підприємства й колективу. Підтримала нас і наша народна депутатка Ірина Констанкевич, яка відстоювала наші питання на рівні центральної влади.

Врешті-решт відбити атаки Києва нам вдалося. Але наразі «Волиньторф» усе одно лишається в підпорядкуванні Фонду держмайна. І це означає, що колись-таки може знову постати питання щодо передання підприємства у приватні руки.

– А приватний власник зробить із підприємством те, що захоче. Тож цілком імовірний і варіант закриття.

– Саме це нас найбільше лякає! «Волиньторф» дає роботу сотням місцевих жителів, забезпечує твердим паливом майже всі бюджетні заклади області, казну Прилісненської ОТГ наповнює шістьма мільйонами гривень на рік, а загалом до бюджетів усіх рівнів сплачує 22 мільйони гривень податку.

– Ого! Та ваше підприємство – це просто золота жила для Прилісного!

– Можна сказати й так. Тому я і надалі докладатиму всіх зусиль, аби для області зберегти «Волиньторф», для його працівників – стабільність і роботу, а для ОТГ – систематичне наповнення бюджету, без якого неможливий розвиток громади.

– І саме задля того Ви балотуєтеся у депутати до Волинської обласної ради?

– Так, я йду в команді політичної сили «ЗА Майбутнє», аби разом із колегами-однодумцями відстоювати важливі для мого краю питання.

Зокрема у зв’язку з децентралізацією Маневицький район як такий стає частиною укрупненого Камінь-Каширського району, і тут виникає питання: а що буде з комунальним майном, яке перебуває у власності Маневицької районної ради, – з лікарнями, об’єктами соціального захисту? Бо хоча реформа децентралізації важлива та потрібна, але людям при цьому треба зберегти можливість отримувати належної якості медичні та соціальні послуги, які їм гарантувала держава.

– Одне слово, попереду дуже багато роботи. А чи маєте час на особисте життя?

– Ну…(усміхається) не завжди.

– Хто ваша сім’я?

– Маю двох синів, але вони вже дорослі. Старший син працює, проживає окремо. Молодший іще студент. Але теж більшість часу проводить за місцем навчання. Тому ми з дружиною фактично лишилися вдвох.

Іван Киричак та Ірина Констанкевич

– Де працює дружина?

– Вона працює на Маневицькому торфозаводі інспектором із кадрів.

– На початку розмови Ви розповідали, як непросто довелося колись молодому подружжю з маленькою дитиною. Ці труднощі, мабуть, іще більше зміцнили Ваш шлюб?

– Зважаючи на те, що ми разом 25 років, то звичайно. Дружина завжди була моєю підтримкою, опорою. Вона вчила мене не брати близько до серця робочі питання (хоча це не завжди вдавалося). Коли бачила, скільки здоров’я та нервів забирає керівництво заводом, пропонувала покинути все і піти на легшу роботу. Але я не так вихований, аби у критичний час кинути людей напризволяще.

– Окрім доброго слова дружини і дружнього плеча однопартійців, чи відчуваєте підтримку Бога?

– Тим, що я сьогодні живий, здоровий, що маю улюблену роботу і можливість допомагати іншим – цим усім я завдячую Господу. А коли трапляються труднощі, щоразу згадую вислів: «Кожному з нас Бог дає тільки ту ношу, яка нам до снаги». Тож якщо доля посилає котресь із випробувань, значить, вважаю, на те є воля Божа і потрібно, укріпившись у вірі, гідно нести свій хрест.

– Якщо люди оберуть до обласної ради і Ви візьмете на себе ношу депутата, яким мрієте побудувати майбутнє Прилісненської громади?

– Мрію побудувати його так, аби наші жителі були щасливими. Бо хоча поняття щастя в кожного різне, та коли в усіх сім’ях панують мир, злагода, достаток, то це, мабуть, і є найкраще майбутнє.

– Сподіватимемося, що так воно й буде! Дякую за розмову.