Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Працювати треба так, аби нами пишалися наші діти!» – Ігор Терещенко

09:30 12.10.2020
1418

Ігор Терещенко – це людина, яку називають бійцем по життю. І не лише тому, що багато років він відав службі в збройних силах, брав участь у миротворчих місіях та за прикладом сина боронив Україну в найгарячіших точках Донбасу.

А ще й тому, що навіть після повернення з війни Ігор Ілліч продовжує воювати за краще майбутнє своїх земляків і здобуває приголомшливі перемоги – будує школу, відновлює амбулаторію, відкриває Центр надання адміністративних послуг.

Якими силами вдається боротися і перемагати? Хто допомагає, коли нерви – на межі? За що найбільше переймається? Про це і не тільки – у відвертій розмові з головою Прилісненської ОТГ Ігорем Терещенком.

– Ігоре Іллічу, знаю, що народилися Ви не на Волині. А як опинилися на Маневиччині?

– Так, народився я 18 січня 1970 року в місті Березань Київської області. Але так склалася ситуація, що мої батьки розлучилися. Оскільки мама була родом із Маневиччини, то коли мені було два з половиною роки, ми переїхали до бабусі.

– Ви були єдиною маминою дитиною?

– Ні. Мама вдруге вийшла заміж, тому я маю ще молодших брата і сестру. Але жити лишився з бабусею та моїм на три роки старшим дядьком.

– Чи не важко було бабусі з двома хлопцями на руках?

– Нелегко, тим більше, що вона мала першу групу інвалідності (один бік паралізований). Але бабуся, ледве пересуваючись, готувала нам таку-сяку їжу, сама доїла корову. А ми з дядьком уже дбали про траву та сіно для худоби, помагали господарювати на десяти сотках городу біля хати. Із чим не справлялися, то бабуся наймала людей. Крім того, була ж у Маневичах родина, то вона помагала.

– Мабуть, Ви рано навчилися косити, орати, дрова рубати?

– Якщо чесно, я в дитинстві був лежень – словами не передати! До роботи мене не тягнуло. Вчився теж посередньо. А що бабуся не мала здоров’я мною займатися, то ріс я не найкращою дитиною.

– Мабуть, далося взнаки те, що жили не з мамою?

– Мама, як могла, старалася не обділяти мене увагою. Щовихідних приїжджала, привозила чогось смачненького поїсти. Але коли одного разу забрала в Маневичі, де проживала з чоловіком і двома дітьми, то в них я погостював лише день – неприємно було відчувати, що чужий у цьому домі.

– А на які гроші Ви жили?

– Бабуся отримувала пенсію. Як напівсирота я отримував безплатне харчування у шкільній їдальні. Крім того, щороку мені дарували у школі щось із одягу. Тому я не мав відчуття, що нам важко. Тим більше, що в ті – радянські – часи всім доводилося непросто.

– У дитинстві Ви мріяли ким стати?

– Військовим. Для того 1987-го, після школи, вступав до Кіровського авіаційного училища. Іспити не склав, тому 1988-го був призваний до армії. Вже під час строкової служби побував у першій гарячій точці – нас перекинули «гасити путч» в Азербайджані.

– Що вразило на чужій землі?

– Ненависне ставлення тамтешніх людей до нас, військових. Вони сповідували іслам, християн вважали ворогами. Особливо ненавиділи «рускіх», які не давали Азербайджану вільно жити. Хай скільки я пояснював, що українець, що мене сюди командирували, азербайджанці все одно тримали для нас «ніж за пазухою». І це при тому, що я не прийшов до них зі зброєю, а в мої обов’язки входило розвозити їжу для мешканців віддалених аулів у горах.

– А після армії Ви куди подалися?

– 1994 рік – Югославія. Там брав участь у миротворчій місії НАТО. Ця країна запам’яталася тим, що я там ледь не загинув. Але доля розпорядилася так, що лишився цілим і неушкодженим.

– Мабуть, це сталося тому, що, Бог приготував Вам іншу місію?

– Можливо. Але про це я почав задумуватися в більш зрілому віці. А тоді, молодим, просто зрадів, що руки-ноги цілі і що зможу працювати: спочатку – в Югославії, а у 2000-2003 роках – в Південному Лівані.

– Чим запам’яталася ця країна?

– Тим, що у Лівані була найбільш безпечна місія – у лавах міжнародної поліції контролювати, аби через лівансько-ізраїльський кордон автомобілями не проходила контрабанда. Але робота була настільки спокійна, що нам навіть зброї не видавали: всю найбільш ризиковану справу виконували війська Ізраїлю.

До речі, щодо цих військ: відсотків сімдесят ізраїльської армії становили вихідці з Радянського Союзу, в тому числі – з України. А те, що всі вільно володіли російською, багато хто – українською, дуже спрощувало несення служби.

– Із Лівану куди доля закинула?

– 2003-го підписав контракт і поїхав служити до Іраку, де пробув до 2005-го. Там теж ніс службу у військовій поліції, патрулював місто Айкут, був заправником автомобіля, доставляв воду для особового складу наших військових, навіть брав участь у розмінуванні території (до таких заходів безпеки почали вдаватися після того, як у нас перед очима підірвалося авто з американцем та українцем).

– А який із регіонів, де Ви брали участь у миротворчій місії НАТО, вразив найбільше?

– Південна Африка мене дуже шокувала. Те, що моя дружина зараз вирощує як екзотичні рослини, там росло просто неба: каучукові дерева, баобаби, стовбури яких не могли обійняти четверо людей.

Вразила позиція тамтешніх жителів, які дорікали всім людям із білою шкірою, нібито ми їх колись зробили рабами і тепер зобов’язані годувати. Я їм пояснював, що не маю жодного стосунку до британців та американців, що на своїй землі українці працюють не менше за рабів, але до африканців не доходило.

Вони нічого взагалі не робили, жили на подачки білих людей, ходили до пояса голі, а щоб не спекти шкіру, все тіло посипали борошном. Бувало, що молодий здоровий чолов’яга лягав під колеса моєї автівки і шантажував: або я даю йому пачку печива, або не зрушу з місця.

Тамтешні люди дуже вражали неохайністю. От уявіть: іде африканська жінка дорогою, побачила калюжу брудної води, стала, помилася і пішла далі.

Вони не тримають худобу. А щоб поласувати м’ясом, підпалюють траву, в ній шукають згорілих заживо ящірок, змій і так «бенкетують».

– Тож коли після шести місяців в Африці Ви повернулися на рідну землю – то наче на іншу планету потрапили!

– Ну, щось таке. Але й в Україні було що змінювати на краще. А оскільки починати треба завжди із себе, то я балотувався на посаду сільського голови. Люди в мене повірили. І відтоді я щодня живу і працюю для того, аби на моїй землі ставало все краще і комфортніше.

– … а ще – безпечніше. Саме тому, мабуть, Ви й пішли добровольцем в АТО.

– Так, 2014-го першим пішов на передову мій син – випускник Академії сухопутних військ. Коли я дізнався, що його кинули в Донецький аеропорт, не зміг лишатися вдома та у складі 80-ї окремої аеромобільної бригади як водій БТР пройшов такі населені пункти: Побєда, Щастя, станиця Луганська, Лисичанськ.

– А що вразило на Донбасі?

– Проросійське налаштування тамтешніх жителів. Вони не приховували ненависті до українських військовослужбовців. Але ми діяли за принципом «Хто на тебе каменем, ти на того хлібом»: ділилися харчами, давали пальне, допомагали по господарству і так поступово змінювали цю ненависть на більш-менш адекватне ставлення.

– Чи траплялися на війні випадки, від яких досі болить душа?

– Завжди важко згадувати тих тридцять побратимів, які вже на небесах. А ще клубок образи тримається на наше командування. Особливо за випадок, коли ми двічі хотіли відбити у ворога село Сокольники. Не одне здоров’я і навіть життя було тоді втрачене. Нас представили до державної нагороди, але потім відмовили, бо, бачте, ми не офіцери. Хіба це не абсурд?!

– 9 вересня 2015-го Ви демобілізувалися. Після 14 місяців в АТО швидко повернулися до мирного життя?

– Та в мене іншого виходу не було! Бо спочатку я добув три місяці на посаді сільського голови. А у жовтні 2015-го люди обрали депутатом Маневицької районної ради, де мене ще й призначили заступником голови райради.

– Через рік Ви пішли з посади заступника, аби очолити Прилісненську об’єднану громаду. Що далося найважче?

– Найважче було бачити пасивність громади. І от цікава закономірність: ті люди, які ні разу не прийшли до сільради з якимось проханням, ставали й допомагали, а люди, яким сільрада неодноразово допомагала, але раз відмовила, не те що не помагали, плітки розводили.

– Менше з тим, це не вплинуло на результативність Вашої роботи. Із розв’язання яких проблем ОТГ розпочали?

– Ми домовилися відійти від стандартів, коли всі гроші спрямовують у центральні населені пункти. Тому почали із віддалених сіл Серхів та Вишнівка. Наприклад, у Вишнівці зробили дві дороги та вуличне освітлення. Серхів на сто відсотків забезпечили білощебеневими дорогами, на всіх вулицях встановили освітлення, частково зробили внутрішні туалети в школі, де їх ніколи раніше не було. Всі три корпуси школи (один споруджували за Польщі, другий за Союзу, третій за України) ми об’єднали спільним коридором, аби вчителям не доводилося ходити в дощ та сніг по вулиці.

Дуже важливим кроком стало те, що ми зробили генеральний план. Це дало нам можливість колишнє приміщення контори почати перебудовувати під школу в селі Вишнівка (зараз процес загальмувався, бо держава забрала обіцяні кошти, але ми будемо відстоювати фінансування).

– Знаю, дуже потужну підтримку вашій громаді надає депутатка Верховної Ради України Ірина Констанкевич.

– Так, із допомогою Ірини Мирославівни ми у всіх школах замінили котли. У школі села Карасин вона посприяла з утепленням – виділила резистори, труби та інший матеріал.

Ірина Констанкевич разом із Фондом Ігоря Палиці «Тільки разом» додали коштів на чимало наших проектів. І за це ми дуже вдячні.

– А чи правда, що школу в селі Карасин, яку відкрили цього 1 вересня, Ви будували власними руками в прямому сенсі слова?

– А чому ні? Маю руки, маю бажання, щодня на об’єкті – отже, стаю і роблю!

До речі, школа села Карасин – це потужний проєкт: вісім повноцінних класних кімнат! Тому хотілося за передбачене проєктом фінансування зробити якнайбільше. Відтак власними силами добудували ще й котельню та їдальню.

– А чого вартий ваш Центр надання адміністративних послуг!

– Так. До речі, там я теж «повзав на колінах». Бо проєкт вартує дев’ять мільйонів гривень, хотілося, аби в приміщенні все було якнайкраще, а в документації читаю: передбачені лінолеум на підлозі, вікна білі, а дах – голубого кольору. Щоб зробити на підлозі плитку замість лінолеуму, довелося закупити дорожчі матеріали, а кошти зекономити завдяки нашій безоплатній праці. Так само ходив і таки домігся, аби вікна і покрівля центру були коричневого кольору, а приміщення таким чином гармонійно вписалося в архітектурну композицію Прилісного.

Цей проєкт вартував мені здоров’я та нервів. Але більш як пів року ЦНАП уже працює, а жителі громади отримують у ньому 106 видів послуг.

– Чи бували моменти відчаю, коли хотілося все кинути і взятися за якусь спокійнішу роботу?

– Хіба раз? Навіть зараз я на межі нервового зриву. Бо стараєшся, робиш людям добро, а вони у відповідь не те що не помагають, обливають брудом, поширюють брехливу інформацію, і це дуже боляче. Боляче, що замість порадіти успіхам громади, дехто навіть заздрить тому, що в мене щось виходить. Просто є така категорія людей, яким ніколи не вгодиш!

– Хто або що підтримує в такі ось складні моменти?

– Дружина. І я їй дуже за це вдячний.

– Давно ви разом?

– 4 серпня було 30 років.

– Де Ви знайшли свою половинку?

– Разом навчалися у школі. Я, як уже казав, був шибайголова, а вона – відмінниця. Дружили. Дочекалася з армії. Коли повернувся, не мав де жити (бо бабуся померла), був голий-босий. І ця 20-річна дівчина настільки пройнялася моїм становищем, що за кілька місяців ми вже стали подружжям.

Тоді в мене відбулася переоцінка цінностей. Я зрозумів, що комусь потрібен у цьому житті, побачив, що тепер маю для кого жити і кому старатися. Куди й поділися всі ті лінощі, через які в дитинстві та юності нічого не хотів робити.

– А діти, певно, стали додатковим стимулом працювати і дбати про майбутнє?

– Так, кожен нормальний батько має власним прикладом виховувати дітей, щоб із них виросли хороші люди. Старшим сином я пишаюся: він – справжній мужчина, воїн, сім’янин. Уже й онучку мені подарував. А молодший – у десятому класі. Його ще треба готувати до самостійного життя. Бо як на мене, молодшому синові не вистачає жорсткості й рішучості. Проте, як кажуть, наше майбутнє – в наших руках!

– У жовтні вибори. Ви балотуєтеся на посаду голови Прилісненської ОТГ. Яке завдання ставите в пріоритет?

– Насамперед наголошу: я не тримаюся за посаду. Хай яке рішення ухвалять люди, для мене головне – щоб наша громада була самодостатньою. Все! Бо якщо громаду очолить некомпетентний керівник, то є великий ризик того, що Прилісненську ОТГ віднесуть до Маневичів. А нам хотілося б зберігати незалежність. Тому в пріоритеті – працювати так, аби нами пишалися наші діти!

Ольга МОРОЗ

26 жовтня
25.10.2020
24.10.2020
23.10.2020
22.10.2020
21.10.2020
20.10.2020